Є расова політична коректність, екологічна, поведінкова, ціннісна, яка завгодно. Спрощуючи (але не занадто), можна сказати, що вона базується на наступному сучасному міфі: білі чоловіки багато століть правили світом, гнітячи меншості, небілі раси, жінок, тварин, рослини…
Тетяна Толста, "Політична коректність"
Те, що загадка в американській виборчій епопеї зберігалася до самої останньої хвилини - у цьому й була головна інтрига виборів, що завершилися. Тому що, за інших рівних умов, ніякої загадковості взагалі не повинно було б бути.
Демократи провели кампанію, унікальну за використанням найрізноманітніших, у чомусь навіть новаторських технологій. Причому досить ефективних, а не звичайних "розведень для приїжджих лохів" (і це теж унікально). Вони практично не залишили своїм опонентам шансу виграти.
Але, наче цього мало, ще й самі республіканці, здавалося, не давали демократам ні найменшого шансу програти.
Можна поспівчувати Джонові Маккейну. Він дуже намагався відхреститися від нинішнього хазяїна Білого Дому, але формально ж був і фактично сприймався саме як спадкоємець Джорджа Буша. А того ще до кризи визнали мало не найнепопулярнішим президентом за всю історію США. А потім додалася й криза...
Вибір кандидата у віце-президенти теж виявився, в остаточному підсумку, невдалим. Слів нема, Сара Хіт Пейлін - дуже чарівна жінка (звичайно, не як Юлія Тимошенко, але майже).
Однак не дарма "госпоиню Аляски" намагалися показувати журналістам здалека, не допускаючи особливо до безпосереднього спілкування.
В інших обставинах напір красуні, яка ще в шкільні роки отримала прізвисько "Сара-баракуда", міг би додати республіканцям бали, але те, що вона говорила з таким напором, дуже псувало враження. Починаючи з дуже фрейдистського застереження: "Маккейн - людина, яка повинна піти".
Спонсори республіканців цього разу теж, вочевидь, не особливо вірили в перемогу своїх кандидатів, що помітно позначилося на фінансуванні. Подвійно важко: страждати від статусу висуванця партії багатіїв, і при цьому бути змушеним вестки досить ощадливу виборчу кампанію, у той час, як у "бідного" Обами пожертвувань на вибори набралося ледве не вдвічі більше: без малого 700 мільйонів.
І що характерно: у повній відповідності із ситуацією в цілому і з ходом кампанії зокрема, опитування свідчили про зростаючу з кожним днем перевагу демократичної партії, і соціологи пророкували її кандидатові таки грандіозну перемогу.
Пророкувати пророкували, але якось не дуже впевнено.
Справа в тому, що соціологи й самі не повністю вірили своїм же опитуванням. Очікувався т.зв. "ефект Бредлі". Малося на увазі, що соромливі американські громадяни соромилися розкрити перед інтерв'юерами свою душу й справжнє ставлення до кандидатів, і що безпосередньо перед виборчими урнами в них не підніметься рука проголосувати за темношкірого сенатора від штату Іллінойс.
Після перемоги Обами "ефект Бредлі" поспішили оголосити скинутим. Але це саме зовсім неможливо. І не тільки тому, що темношкірий мер Лос-Анжелесу Томас Дж. Бредлі вже програв в 1982 році сутичку за пост губернатора Каліфорнії, хоча перемогу йому пророкували не тільки всі опитування напередодні виборів, але навіть і екзіт-поли на виборчих дільницях у день голосування.
Від "ефекту Бредлі" постраждала ще безліч "афро-американських" політиків. І не тільки ті, що програли. Зокрема, в 1989 році Девід Дінкінс виграв у Джуліані нью-йоркське мерство з відривом усього лише в 2%, хоча за опитуваннями мав перевагу майже в 15%.
І ще невідомо, як обернулася б справа 4 листопада, не зумій Обама повести на ділянки ті вікові й соціальні групи, які зазвичай не користувалися своїм правом голосу...
Але головне не в цьому. Головне - обережне, дуже недовірливе ставлення соціологів до результатів опитувань. Адже ніхто в цьому випадку не сумнівався в чесності та професіоналізмі соціологічних структур. І, відповідно - у тому, що тих, хто ГОВОРИВ, що готовий голосувати за Обаму, серед опитаних було на 7%-11% більше. Сумніви ж були в тому, що вони насправді збираються це ЗРОБИТИ.
Інакше кажучи, американські аналітики мають серйозні підстави думати, що громадяни Сполучених Штатів у деяких випадках навіть при анонімних опитуваннях говорять не те, що ДУМАЮТЬ, а те, що, на їхню думку, вони ПОВИННІ думати - у рамках горезвісної "політкоректності".
Це явище дуже легко висміяти. Ось Тетяна Микитична Толста переклала на "політкоректну мову" відомі рядки Блока:
Под насыпью, во рву некошенном.
Лежит и смотрит, как живая,
В цветном платке, на косы брошенном.
Красивая и молодая.
Вони ж, у новій, "коректній" редакції:
На насыпи, в траве подстриженной,
Живой и радостный на вид,
Стоит свободный, не униженный,
Достойный, зрелый индивид.
Смішно. І точно.
Ще простіше списати всю "політкоректність" на брехливу пристрасть політиків до лицемірних евфемізмів. І це теж багато в чому справедливо. "Гуманітарна місія" в Іраку й "інтернаціональний борг" в Афганістані - усього лише різні способи уникнути слова "окупація".
Але зводити все до одних лише дуростей і лицемірства не дуже справедливо.
Для європейської цивілізації "політкоректність" стала своєрідною вакциною, виробленою суспільством після жахів двох Світових війн, геноциду й расової нетерпимості. У Штатах ці ж ліки дали можливість розпочати подолання багатовікової расової сегрегації.
Адже ще й півстоліття не пройшло з тих пір, як Кеннеді довелося задіяти Національну Гвардію, щоб кілька темношкірих студентів могли відвідувати університети південних штатів без побоювання бути роздертими лінчувачами.
При цьому небезпеки, що таяться в "зілля", були в цілому очевидні вже на початкових етапах лікування. "Наш жаль до асоціальних відщепенців…заважає нам захистити тих, хто цим пороком не вражений. Не можна навіть застосовувати до людей слова "неповноцінний" і "повноцінний", не викликаючи до себе відразу ж підозру, що ти прихильник газових камер" - відзначав Конрад Лоренц у відомому циклі лекцій "Вісім смертних гріхів цивілізованого людства".
Для Лоренца це було аж ніяк не умоглядною конструкцією. Саме в такий спосіб з його хрестоматійною "Агресією" полемізував не хто-небудь, а інший видатний учений зі світовим ім'ям - Еріх Фромм у своїй не менш хрестоматійній "Анатомії людської деструктивності".
Проте, треба визнати, що протягом майже півстоліття вакцина "політкоректності" у цілому працювала, охороняючи Захід від багатьох внутрішніх конфліктів. Однак час змінився якісно. Сьогодні ліки все частіше обертаються косметичними засобами - не лікують хворобу, але, у найкращому разі, ретушують їхні симптоми.
Проблема в тому, що споконвічно модель "політкоректності" була малосумісна з поведінковими моделями, що мають куди більш глибокі багатовікові, навіть тисячолітні коріння. Зокрема, з моделлю, що спричиняє неприйняття ближнього, поводження якого в рамках традиційної культури сприймається, як асоціальне, а також з моделлю, що вимагає захисту своєї культури від таких індивідів.
"Політкоректність" же, навпаки, - декларує апріорну етичну рівність всіх носіїв розуму. Однак це й справді лише декларація, оскільки на практиці носії "коректної" ідеології суцільно й поруч виявляються куди агресивнішими - якщо не окремих настільки ж шалених "традиціоналістів", то, у всякому разі, нормальної "традиціоналістскої" більшості. Що, власне, і природньо для адептів будь-якого нового вірування.
А із цього, зокрема, майже неминуче випливає перехід від вимоги "рівних прав" до вимог переваг і пільг.
Найпростіший приклад. Буквально в перші ж хвилини після оголошення перемоги Обами один з європейських коментаторів заявив, що хоча в Європі, звичайно, уже не в новинку глави держави-жінки (чого ще жодного разу не було в США), однак же темношкірого громадянина у вищі керівники ще жодного разу не обирали, і "отут Америка показала нам приклад".
Але ж не було ще такого чудового кандидата, якого не обрали б тільки тому, що він - не білий! І що європейці повинні зробити, щоб наслідувати "прикладу"? Швиденько знайти підходящого "афро-європейця" і терміново його куди-небудь обрати, щоб "не відставати" від "Старшого Брата"?
Так починають потроху згущатися сутінки розуму.
Когось це надихає, але багатьох починає дратувати й серйозно. Система, що якось працювала піввіку, все частіше дає збої.
І на всьому європейському просторі з'являються "скінхеди". І в Австрії з кожним роком все більшу силу набирають радикально праві партії. І лідер французьких ультраправих Жан-Марі Ле Пен виявляється в другому турі виборів президента Республіки.
А в Штатах відбувається "ефект Бредлі".
Схоже, що штаб Барака Обами ці тенденції ретельно й грамотно враховував. В обох розуміннях.
На етапі "праймеріз" він досить близько підходив до межі шантажу своїх однопартійців. Однак, ставши кандидатом від Демократичної партії, Обама явно найбільше боявся стати перед виборцями таким, що розраховує на їх "політкоректність", і постійно підкреслював: якщо він програє – те не тому, що – чорний, а тому що не зумів переконати у своїй правоті, захопити своєю надією.
Імовірно, частина американців проголосувала за нього, оскільки їх справді не цікавив колір шкіри - тільки таких і можна назвати справжніми демократами.
Багато хто голосував за Обаму, тому що він - не Маккейн, а ще більше - тому що він - не Буш.
Були, напевно, і такі, хто голосував за нього, НЕЗВАЖАЮЧИ на расу. І, може бути, соціологи скажуть потім, скільки виборців віддали Обамі свої голоси тільки тому, що він - "афроамериканець". І це - зворотний і, як не парадоксально це звучить - расистський бік "політкоректності".
Ілюзія, і навіть уже не "велика" - вважати, що за минулі піввіку людське суспільство пройшло шлях, більший або хоча б порівнянний з тисячоріччями попереднього розвитку.
У кожному разі, мабуть, що сама по собі ідеологія "коректності" у тому вигляді, у якому вона сформувалася до теперішнього часу - досить суперечлива, ніяк не універсальна й багато в чому вже вичерпала колись позитивний потенціал, який містився в ній.
У найкращому разі, перефразовуючи поета, можна сказати, що вона - не ціль, але лише міст, лише поруччя мосту над стрімким потоком.
