Після того, як митрополита Кирила обрали місцеблюстителем патріаршого престолу, природньо, розгорілася велика суперечка: чи означає це, що він наблизився до поста патріарха РПЦ - чи ні?
Не знавець церковних інтриг, я не можу осмислено взяти участь в обговоренні цього питання. Але мені здається більш важливим інше - зрозуміти, що таке взагалі РПЦ і яку роль у її історії зіграв покійний Алексій II?
Щаслива родина
РПЦ, особисто патріарха постійно звинувачують у конформізмі.
Звинувачення, з мого погляду, несправедливе.
«Конформістом» можна вважати того, хто сам не вірить у те, що говорить: припустимо, підлизується до влади, хоча вважає цю владу «поганою», «неправильною», для себе далекою. І підлизується - за гроші, зі страху, заради чина тощо.
Отож, до РПЦ це не відноситься. Зрозуміло, окремі ієрархи не без того, щоб і грошенятами розжитися, хтось «на гачку» з тих або інших компрометуючих обставин, багато хто намагаються кар'єру зробити тощо. Це все житейська справа. Небагато знаю я щирих героїв, хто служить владі, нічого від неї не маючи - це, в основному, TV-бійці, які навіть не рахують гроші, так поглинені думками про Батьківщину.
Але які б не були ієрархи РПЦ, сама церква як організація завжди (принаймні, останні років 300 - точно) є в Росії ЧАСТИНОЮ ДЕРЖАВИ. Найважливішою частиною. Системоутворюючою частиною: духовним «дахом». А держава є найважливішою, системоутворюючою частиною РПЦ. Це - не конформізм церкви. Це - СУТНІСТЬ РПЦ. Це її місія, якщо завгодно.
Свою головну мету РПЦ бачила й бачить у збереженні-поширенні-зміцненні російської держави й посиленні своєї ролі в цій державі. РПЦ - церква з державницько-патріотично-націоналістичним геномом, менталітетом.
У цьому сенсі, до речі, РПЦ не виключення. Для будь-якої країни-народу-племені церква-релігія-віра служили найважливішою опорою, головним (поряд з мовою) способом самоідентифікації, розрізнення «свій - чужий». Релігія - разом з мовою й ментальними особливостями - ущільнювала людей у плем'я й протиставляла іншому племені. Все це тим більше цікаво, що, як правило (за винятком «чесних дикунів»), всі «розвинені релігії» проголошували свою УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ, тобто претендували на те, що «наш Бог» - загальний, єдиний для Людства, як Місяць і Сонце. Тільки ось байдуже Сонце світить всім каменям, травинкам, людинкам, нікого ні про що не запитуючи, ні від кого нічого не вимагаючи, нікому нічого не обіцяючи, а бог кожного племені (у тому числі бог Сонця) спілкується тільки зі СВОЇМИ, світить їм і вимагає від них. Є релігії більш схильні до місіонерства й менш схильні (або зовсім не схильні), але Абсолютність, єдину вірність своєї релігії й, одночасно, її універсальний (для всіх людей) характер проголошували, наскільки мені відомо, практично всі релігії.
Особливості РПЦ пов'язані: а) з тим, що це, здається, найконсервативніша, менше всіх реформована із християнських церков і б) саме в Росії країна й народ ПОВНІСТЮ підлеглі державі. Відповідно — і церква теж.
Як відомо, будівельник Імперії, Петро Великий остаточно закріпачив РПЦ, «у баранячий ріг зігнув». Патріаршество, з якими-ніякими, але виборами, яким-ніяким, але ПАРТНЕРСТВОМ із владою було ліквідовано. РПЦ безпосередньо й брутально підкорили владі. Церкву очолив чиновник, призначуваний імператором, міністр у справах релігії - обер-прокурор Святійшого синоду. Були серед них і великі освічені люди (гр. Толстой, Побєдоносцев), але більшість - сірих бюрократів. Практично всі вони були крайніми реакціонерами, що бачили «порятунок Росії» тільки в боротьбі із крамолою, з розтлінним впливом Заходу, у збереженні непорушними основ самодержавної влади.
Православ'я-самодержавство-народність. Таким і був символ віри РПЦ. Вони в цій тріаді представляли не просто «православ'я», але православ'я, що доводить до народу ідеї самодержавства. Самодержавство (жорсткий тато) і православ'я (добра мама) із двох боків опікували народ-дитину. При цьому - як належить в щасливій родині - тато з мамою любили один одного. Імператори були людьми самовито віруючими в РПЦ, а вже більш завзятих захисників монархії, ніж священики, тим більше не було.
Одне лихо: народ чим далі, тим більше бачив у Державі - вітчима, а в Церкві - мачуху. Але щасливі знай собі милувалися й годин не відчували - перш ніж у годинник потрапила куля й вони зупинилися.
«Розлучення»
Самодержавно-державницькою залишалася ідеологія РПЦ і після 1917 року.
Більшовики зробили жахливу річ: повністю зберегли (так ще й підняли до небес) самодержавство («диктатура Партії»), підперли його народностями - але грубо викинули із цієї зв'язки «православ'я». Замінили «православ'я» якоюсь абракадаброю - «науковий комунізм» та т.п. белькіт. «Тато» кинув «маму» і дітей забрав!
Тому, до речі, - а зовсім не тільки через переслідування - для РПЦ такою ДУХОВНОЮ катастрофою були періоди (1917-1941, а потім ще наприкінці 1950-х років), коли Держава відштовхнула Церкву, оголосила її своїм ворогом, боролася з нею. РПЦ не мала не тільки фізичних, але й моральних, духовних сил протистояти Державі Російській. Втративши державну опору, РПЦ повисала не в матеріальному, а в духовному вакуумі.
І саме тому - а не просто «страху заради іудейська» - РПЦ так прагнула «возз'єднатися з державою». Нехай сталінською, нехай брежнєвською, нехай через таємну поліцію, нехай через «безбожний ЦК КПРС». Тобто, зрозуміло, що окремі ієрархи переслідували свої, сугубо особисті, прагматичні цілі. Але це абсолютно не суперечило тому, що вони саме так розуміли свою МІСІЮ - служити й допомагати в міру сил державі. Комуністичній? Що ж, «іншої Росії в мене для вас немає», нехай комуністичній. І ще важливіше, що точнісінько так свою місію розуміли не «окремі ієрархи», а їхня сукупність - РПЦ.
Тому не чиясь особиста «нісенітниця» симпатії частини РПЦ до Сталіна.
Чудово вони знають, що він був не просто кат, не просто знищив священиків і храмів куди більше, ніж Ленін. Чудово вони знають, що він був злісний, переконаний, войовничий безбожник. Про такі дріб'язки, як людино-садист і серійний убивця, не згадую навіть... Загалом, уже якщо хто вправі вважатися «зразковим Антихристом» - так цей православний священик, який не відбувся.
Але! Сталін - нехай у хвилину життя важку, у роки війни - знову став ВИКОРИСТОВУВАТИ православ'я. Він знову, нехай з-під поли, нехай по-шахрайському, «вставив» православ'я у владну тріаду. Ні, він не тільки «відкрив» кілька храмів. Він знову «залучив» РПЦ до Державності. Нехай не та Державність, не те самодержавство... Але знову ж «іншого самодержавства в нас немає».
Характерна в цьому розумінні фігура патріарх Алексій I (1945 - 1970). Дворянин, монархіст, голова Тульського відділення «Союзу російського народу», перед революцією архієпископ Новгородський, він, як мені здається, зовсім не з голого конформізму пішов «у служіння більшовикам», став очолювати РПЦ «під контролем» полковника держбезпеки Карпова. Ні, це - крім інших міркувань - патріотичесно-державницький інстинкт російського націоналіста. (До речі, Алексій і справою показав свій патріотизм - хоробро поводився в обложеному Ленінграді в блокаду.) Звичайно, Закордонна церква або священики, які опинилися на окупованій території, часто-густо співробітничали з німцями, засуджували безбожний комунізм, молили про поразку СРСР... І все-таки справжній дух РПЦ - патріотичний, державний, націоналістичний - висловлювали не вони, а «сталінські священики», які молилися (і, думаю, цілком щиро) про перемогу російської зброї, про перемогу Радянського Союзу. Тому що іншої Росії, іншої Держави, іншої Імперії «у мене для вас немає».
І «новий шлюб»
На долю Алексія II випало інше «служіння».
РПЦ у роки волі, у коротку мить демократії - початок 1990-х.
Звільнення? Так. Від лахміття «комуністичної ідеології».
Відродження? Так. Повернення незліченних храмів. Відкрите повернення державної пошани й поваги. Навколо патріарха засяяли «свічники» - всі ці «жириновські», що невміло, але висунувши від старання кінчик язика, хрестилися й так що завзято кидалися «до руки Його Святості», що якось раз, говорять, Лужков і генерал Полтавченко аж чолами збились...
Але головне ідеологічне питання було в іншому. «Про місце поета в робітничих лавах».
Про співвідношення РПЦ і нової «демократичної» Держави Російської.
Вертикалі - не було. Ідеології в держави - не було. Взагалі ні дідька не було. «Беріть, скільки можете віднести», - видав з висоти своїх двох метрів «цар Борис». «Беріть» стосувалося не тільки підрядів на тютюново-горілчаних виробів... Ні, беріть ідеології, беріть свободи - скільки зможете.
Скільки ж змогла РПЦ?
У принципі вона могла РЕАЛЬНО «відділитися» і відскіпатися від держави. Тільки тоді це була б ІНША церква. Якій треба було б терміново все починати «з початку».
І РПЦ зробила ВСЕ, щоб НЕ відділятися.
Багато причин.
І матеріальні, від усе тих же «тютюново-горілочних», до будівництва храмів. Був і страх, що, відділившись від держави, в умовах вільної конкуренції можна програти паству найрізноманітнішим конкурентам, від католиків і протестантів, до кришнаїтів і різноманітних сектантів тощо.
Але поряд із цими - безсумнівно, дуже важливими - були, думаю, й інші причини.
Усе той же інстинкт, державницький менталітет. Якщо завгодно - Віра. Віра у своє призначення, у свій обов’язок перед Росією та російським народом.
Державна Церква без Держави сліпа є.
Глибокий інстинкт підказував РПЦ, що: а) чад волі швидко розсіється, влада знову стане авторитарною, з виправленням на сучасний стиль, Росія повернеться в колію російської історії й б) що ні РПЦ без держави, ні держава без РПЦ не зможуть. «Нам не жити друг без друга».
Те ж саме ясно відчувала й держава - ніяк не бажала, так просто не могла дозволити собі розкіш правити, не спираючись на РПЦ.
Вони знову потягнулися один до одного: Держава-тато й Церква-мама. Новий, обопільнобажаний союз став щасливою знахідкою для них обох.
Зрозуміло, РПЦ скористалася ситуацією, для неї настало золоте століття, насправді.
Можливості - майже як у Російській Імперії, - практично державна релігія. А свободи - набагато більше. Немає обер-прокурора Синоду, є «вільний Патріарх». Потреби немає, що де-факто це майже те саме. Де-юре це зовсім не так. Та й фактично... Жоден обер-прокурор (крім хіба що «самого Побєдоносцева») не мав такого впливу, такого стану у владі, як патріарх у сучасній Росії.
При цьому РПЦ, звичайно, трохи «розслабилася» і усередині себе. Є РІЗНІ священики, їх давить куди менш жорстка, ніж за радянських часів, дисципліна. Загалом, РПЦ модернізувалася - у порівнянні із царськими або радянськими часами - приблизно в такій же мері, як і вся держава.
Але в головному й держава і її церква залишилися вірні собі, своїй історії, своєму генотипу. Вертикаль. Авторитарність. Державність. Протистояння Заходу.
Можна в цьому «дорікати» (кому?!). Можна за це «захоплюватися» (ким?!).
Але як до цього не стався, а це - саме так.
І особисте служіння Алексія полягало в тому, що він провів свій корабель державним курсом у своєму стилі - спокійно, без шарахань, солідно, «по центру». Зробив те, що йому диктувала й історія РПЦ, і власний інстинкт, і «ментальне поле» країни.
Думаю, ту ж лінію буде вести і його спадкоємець - хто б ним не став.
До питання про Бога
Могутня Церква. Десятки тисяч приходів, десятки мільйонів парафіян, включаючи Путіна й Медведєва, всіх міністрів, всіх генералів, всіх депутатів (і комуністів), всіх олігархів (і євреїв, і мусульман тощо), всіх артистів (і стриптизерів), всіх злодіїв у законі та всіх стражів закону. Вся еліта й весь народ. Стовп держави, стрижень Вертикалі. Церква Михалкових.
А - Бог?
А, так... Дійсно, Бог...
РПЦ - відповідальна державно-політична організація. Найважливіша й, як показала вся історія, НЕОБХІДНА для національно-державної самоідентифікації Росії й російського народу.
Тільки Бог, «від імені якого» діє РПЦ, - цей космополітичний син єврейки Марії, байдужий до політики, влади й багатства Христос, з його явно анархістськими ідеями, який в'їхав в Єрусалим на ослі, що не мав ні найменшого відношення до слов'ян, скіфів (ну а говорити про «відношення Христа до Росії» - значить просто нерозумно вертітися), - він же тут при чому? І його проповіді ... От Толстой спробував БУКВАЛЬНО прочитати Новий Заповіт, указав на його ВОЛАЮЧУ невідповідність усьому, що робить РПЦ, і сам себе від РПЦ відлучив (формальне відлучення було лише неминучим слідством його писань).
Але ж РПЦ існує, так би мовити, «не користі заради, а токмо волею Його». Так, очевидне протиріччя... Комунізм теж був «в ім'я людини» - тільки людям від цього було несолодко.
Люди, парафіяни над цим протиріччям не задумуються, але відчувають — щось «не те». Казенна церква. «Солідний Господь для солідних панів» (Пелевін. Говорять, щоправда, що він це теж у когось взяв.) Ну й відбувається духовне відчуження християн від РПЦ…Не мати, а все-таки скоріше духовна мачуха. От і попрощатися з патріархом з десятків мільйонів парафіян, з мільйонів парафіян у Москві прийшло порівняно не так багато — близько ста тисяч, у цілому якось не відчувається великого потрясіння в суспільстві…
Так, немає серед священиків — непомітно, принаймні, на поверхні — моральних авторитетів для народу. Правда, їх взагалі немає, ніде немає, але церкві ж від цього не солодше. Немає нових Аввакумів і Меней, «старців Зосимів» і «батьків Сергіїв». Хоча глибоко віруючі, відомі істинно святим життям священики є, навіть така далека від РПЦ людина, як я, — і то знаю про таких. Але не ці «священики на землі» визначають обличчя РПЦ. Втім, може бути, так і повинно бути? Парламент — не місце для дискусій, а РПЦ — не місце для духовних прозрінь, у них було б щось навіть і «непристойне», щось просто не належним серйозним політикам і державникам…
«Тому що яка користь людині, якщо він придбає увесь світ, а душі своїй зашкодить?» (Марко, 8, 36).
Людині, може, і немає користі... А от Державі та всім її інститутам, корпораціям користь від «придбання світу» очевидна. А душу... Яка ж у корпорацій «душа»?
