На міжнародних самітах, зустрічах, засіданнях ПАРЄ, Радбезу ООН та інших міжнародних інституцій стає помітно, що Росія перейшла на риторику СРСР часів холодної війни.
Однак, тоді світ був біполярним. Дві надпотуги протистояли одна одній. З одного боку – НАТО, з іншого – країни Варшавського договору. З тих пір НАТО розрослось, а «cоціалістичний табір», програвши холодну війну, розвалився.
І ось, російські делегати залишаються, переважно, в гордій самотності на всіх дипломатичних рингах. Їхню позицію не підтримують, їхні тези не приймають і жорстко критикують, їхню позицію засуджують. Путін, підписуючи документ за документом, навіть не збирається їх дотримуватись, трактуючи все у довільній формі.
На що ж сподівається Москва сьогодні, коли свідомо йде на конфронтацію зі значно сильнішим супротивником? На кого вона розраховує? Кого вважає своїм союзником? Хто увійде до нового «Троїстого союзу»? Спробуємо знайти відповіді на ці непрості питання.
Бажані союзники Москви
Російська пропаганда на всю розкручує тези про дружбу з Китаєм, Індією, Іраном та країнами Латинської Америки. З цими країнами Москва планує збільшувати обсяги торгівлі, інтегруватись в рамках БРІКСу, створювати спільну валюту і, в кінцевому результаті, «обганяти» у розвитку Західний світ.
Але реальність не втішна. Китай, попри те, що він жодного разу не приєднався до санкцій чи, бодай, «глибоко стурбованих» заяв проти РФ, жодним чином Москву не підтримав. Росія дійсно значно збільшила обсяги торгівлі, передусім газом і нафтою, однак за цінами, вигідними саме Китаю. Тому КНР навряд чи стане надійним союзником Путіна. Ця країна зайняла вичікувальну підкреслено нейтральну позицію і не виступатиме на підтримку жодної зі сторін відкрито.
Не виключено, що між РФ та КНР вже укладено таємну угоду про розподіл «сфер впливу» (на кшталт пакту Молотова-Ріббентропа), проте Китай цього не визнаватиме. Відносини Росії й Китаю, в даному разі, дуже нагадують стосунки Третього Рейху і СРСР. При чому Китай тут грає роль саме Радянського союзу зразка 1939 року, і розраховує напасти на РФ першим…
З Іраном, після зняття ембарго та потепління у стосунках із заходом, Кремлю навряд чи вдасться про щось домовитись, точніше, щось запропонувати. Те саме стосується Куби і Венесуели. Бразилія і Індія ніколи й раніше не мали тісних зв’язків з Москвою, тому ризикувати всім заради незрозумілої мети не погодяться. Однак, заважати вони також не будуть, продовжуючи торгівельні й політичні відносини.
Ситуативні союзники Москви
А от ситуативних союзників у тому чи іншому питанні Путін має вдосталь. Передусім, це країни, з якими Москва має спільні економічні інтереси. Вони є, в тому числі, і у складі Європейського Союзу. Однак, вони відстоюють інтереси Росії лиш доти, доки, за рахунок правильної позиції, не вирішать власних проблем.
Угорщина, Болгарія, Австрія мали значний економічний інтерес у стосунках з Росією, передусім – в будівництві Південного потоку. Однак, державам-лідерам ЄС вдалось знайти необхідні аргументи, і згадані країни приєднались до санкцій, після чого цей проект Газпрому остаточно закритий.
Греція, після зміни влади на більш проросійську, також демонструвала готовність заблокувати європейські санкції, однак, зрештою, передумала. Що характерно, це питання коментував грецький Міністр фінансів, а це свідчить про «аргументи», якими їх переконували.
Сербія та Туреччина не поспішають приєднуватись до європейських санкцій. Швидше за все, вони намагаються використати ситуацію з «українським питанням» для прискорення євроінтеграції власних країн на вигідніших для себе умовах.
Німеччина, Італія, Франція – просто воліли б вийти з-під впливу США і мати більше самостійності, навіть конкурувати зі світовим лідером, створивши новий «полюс». Однак дії РФ демонструють, що, у разі успіху Путіна, новим полюсом знову стане саме Москва, при чому не лише в економічному, а й у світоглядному плані (тобто, про такі «дурниці», як демократія та права людини, доведеться забути).
Формальні союзники Москви
Білорусь, Казахстан, Вірменія, Киргизстан – пострадянські країни, що залишаються найбільш інтегрованими з РФ в рамках спільних економічних, політичних та оборонних союзів. Здавалось би, саме вони мають бути головними союзниками Москви.
Проте сам Путін не сприймає їх як рівноправних партнерів. Виключно як сателітів, васалів, навіть як автономні частини власної території. Він не вважає за потрібне з ними домовлятись, лише наказувати.
І це не дуже подобається лідерам згаданих країн, тому вони, як можуть, саботують імперську політику Кремля, намагаючись зберегти рештки власної незалежності. Вони не підтримують російських санкцій проти України і Заходу, підвищують власну обороноздатність і починають відновлювати власну культуру на противагу російській експансії. При першій ліпшій нагоді вони спробують скинути ярмо залежності від РФ.
Реальні союзники
Вірність Кремлю зберігають лише КНДР, Зімбабве, маріонеткові квазі-держави (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Новоросія, Палестина, режим Аббасу в Сирії), деякі лобісти та радикальні політичні сили Західних держав і… міжнародні терористичні організації (Ісламський Халіфат, Аль-Каїда, Хамас тощо).
Сценарій Путіна. Третя Російська імперія
Однак, не зважаючи на реальність, помилково було би вважати Путіна не сповна розуму. Його дії свідчать про наявність чіткої мети та певної стратегії її досягнення. І цю мету варто зрозуміти, щоб можна було прорахувати його подальші кроки.
Досить часто візію своєї мети і інструкції з їх досягнення диктатори знаходили в книжках. Гітлера надихав Ніцше, Сталіна – Макіавеллі. Що і хто ж надихає Путіна?
Публікація "Домашні звички сучасного диктатора" (ThePrivateHabitsof a Latter-DayDictator) у щотижневому американському журналі «Ньюсвік» дає нам інформацію про кілька книг, що стояли в узголів’ї кремлівського правителя протягом десяти років. З поміж іншого, там є цікава книжка під назвою «Третя імперія».
У книжці йдеться про новий світовий порядок після 3-ї Світової війни. На думку автора, на політичній мапі світу залишиться лише 5 країн: Американська Федерація, Індійська Конфедерація, Піднебесна Республіка, Ісламський Халіфат та… Росія. Останню в книжці називають «Третьою Імперією» (Нічого не нагадує?).
Згадуються тут і події в Україні, з яких, власне, і почнеться 3-тя Світова війна. Так от, як пише автор, внаслідок парламентської кризи та державного курсу на вступ до ЄС та НАТО, «повстали» 9 областей (Харківська, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська і Крим), проголосили «Донецько-Чорноморську Республіку», висунули своїх керівників і оголосили референдум про вихід зі складу України та входження до РФ.
Коли українська влада наказала військам виступити проти заколоту, виявилось, що більшість військ, рівно як міліції та спецслужб, вже на боці сепаратистів, тому ті, хто не зрадив присязі, або були блоковані у своїх частинах, або без зброї покинули територію бунтівників. Після цього з Росії їм на виручку вирушили 80 тис. «добровольців», дійшли до західних кордонів України і знищили Львів.
Плани щодо України зрозумілі і, за великим рахунком, відомі. А от в можливість подальших подій наші західні партнери вірити не хочуть.
Згадана книга описує розгром військ НАТО та окупацію Росією усієї території Європейських держав, включно з Гренландією, а також Туреччини, Ізраїлю і Йорданії. Ісламський Халіфат має захопити більшість мусульманських країн та всю Африку. За Китаєм визнається право не тільки на всю східну Азію, але й на Австралію та Океанію. А от Бразилія отримає у своє розпорядження увесь Американський континент.
Мій прогноз
Саме для реалізації нового світового порядку, Путін розпочав переділ світових кордонів. Він, не зважаючи на санкції з боку західних країн, продовжує розхитувати ситуацію в Україні і загалом у Європі. Він прагне зустрічей зі світовими лідерами не для того, щоб залагодити конфлікт, а для нового перерозподілу сфер впливу.
На жаль, Третя світова війна неминуча, і вона вже триває. Це починають розуміти на Заході, тому, без ентузіазму, однак вживають певних заходів, передусім, економічного стримування. Ці заходи вже наносять значної шкоди російській економіці, але їх не достатньо для того, щоб РФ зазнала краху. Для російського народу добробут ніколи не був пріоритетом, тому, заради досягнення мети – «величі» власної держави, вони згодні будуть жити у ще більших злиднях, ніж живуть сьогодні.
Кремль збільшуватиме фінансування власної армії за рахунок збільшення податків та зменшення всіх соціальних виплат. Це породжуватиме зростання рівня безробіття та злочинності. На вулиці російських міст, спершу в провінціях, а згодом – і в столиці, повернуться «бригади» з 90-х. Частина банд складатиметься суто з представників нацменшин.
Опозиційні партії демократичного спрямування в Росії зосередяться на антивоєнних протестах, що, зі збільшенням кількості загиблих на війні росіян, набиратимуть все більше популярності. Для існування режиму вони не становитимуть великої загрози, однак мобілізаційні плани Путіна зриватимуть.
Далі Москва організує якусь провокацію або інсценує атаку сама на себе, звинуватить у цьому держави НАТО, вийде зі всіх міжнародних організацій і розпочне відкритий військовий конфлікт із силами Альянсу.
Синхронно з РФ діятимуть: Ісламський Халіфат, який все активніше намагатиметься захопити владу в навколишніх з Іраком мусульманських державах і активізує терористичну діяльність; КНДР, яка відновить військові дії проти Південної Кореї, і, можливо, атакує Японію. Під шумок, Китай може окупувати, крім Тайваню, ще й Монголію, В’єтнам, Лаос, Камбоджу, однак зв’язок із діями РФ і далі заперечуватиме.
Розширення зони військових дій з України на Прибалтику, Польщу, Молдову, Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію змусять Кремль посилити репресії всередині країни. Бунти ж почнуться не як реакція на арешти активістів-пацифістів (які апріорі проти насилля), а на ґрунті національного, етнічного конфлікту.
Можливо, влада спробує мобілізувати чи арештувати лідера якогось національного банд-угрупування. Можливо, один з націоналістичних рухів почне погроми нацменів, а завершить масштабними зіткненнями з поліцією… у будь-якому разі, бунти та погроми стрімко поширяться на інші російські міста (не без допомоги диверсантів з Антиросійської коаліції).
Через нестабільність в середині країни, Москва отримуватиме поразки на всіх фронтах. Застосувати ядерну зброю Путін так і не наважиться, адже Україна, в рамках союзного договору зі США та НАТО, надасть усю необхідну таємну інформацію про російську ядерну зброю, яка до останнього часу обслуговувалась українцями.
З метою «забезпечення стабільності та миру» на північному кордоні, Китай введе свої війська на територію Далекого сходу та Сибіру. Свої зони окупації території РФ отримають і союзники з Антиросійської коаліції (в т.ч. і Україна). Мир буде підписано на руїнах Кремля…
Але, якщо міжнародна спільнота негайно задіє увесь наявний арсенал економічного і політичного впливу на РФ і збройно підтримає Україну для відсічі агресії Москви на Донбасі і в Криму, – все може закінчитись значно швидше…
Дмитро Сінченко
