Для зміцнення національної безпеки та міжнародних позицій України дуже важливою є перспектива постання окремої Кубанської держави.
Попри позірну стабільність путінської Росії, передумови для її дезінтеграції в найближчій перспективі. Представники російської еліти вже відверто апелюють до тези, що «є Путін – є Росія, не буде Путіна – не буде Росії», і це не лише мотиваційна політтехнологія. Щонайменше після падіння нинішнього режиму територіальна цілісність Російської псевдофедерації пройде серйозні випробування (про передумови та можливі контури реорганізації РФ див. Тиждень, № 27/2014).
«Ядерний щит», остання надія путіністів, що здатна перетворити будь-якого зовнішнього ворога на «ядерний попіл», нічим не зарадить внутрішньому розпаду. Як не зарадив на початку 1990-х Радянському Союзу. А ось створений російським президентом в Україні прецедент із «самовизначенням» регіонів уже сформував відпрацьований сценарій розлучення з Москвою регіонів самої РФ. Тим більше що він так і не обмежився автономним (у певних інтерпретаціях «проблемним» із погляду історії державної належності) Кримом, а дістав продовження у вже анонсованій готовності Москви визнати вибори 2 листопада в «ЛНР» і «ДНР», самопроголошених на території звичайних адміністративних одиниць України. Врешті, свіжі досвід та неабиякий азарт, набуті бойовиками з РФ у тих самих «козацьких народних республіках» на непідконтрольній Україні території Донбасу, цілком принагідно можуть бути перенесені й в інші «козацькі регіони» Росії.
Як уже зазначалося (див. Тиждень, № 27/2014), припинення існування Росії в її нинішніх кордонах є об’єктивно необхідною передумовою і безальтернативною фундаментальною гарантією національної безпеки та суверенітету України. А в світлі останніх зізнань російських опозиціонерів Ходорковского та Навального про відсутність намірів повертати Україні окуповані території розпад РФ перетворюється і на єдиний реалістичний варіант відновлення контролю над Кримом. Водночас згадана перспектива розпаду передбачає вироблення стратегії поведінки щодо новопосталих державних утворень, особливо на теренах європейських суб’єктів РФ, що містяться поблизу українських кордонів.
Спробуємо розглянути оптимальну модель політики щодо Кубані, регіону, де ще століття тому переважали переселенці з України (№ 5/2012) та були серйозні суспільно-політичні сили, що виступали за її входження до складу Української держави (№ 16/2011). Тим більше що за особливо гострої пильності путінських спецслужб до будь-яких виявів сепаратизму саме Краснодарський край став першим суб’єктом РФ, де була застосована ст. 280.1 КК РФ «Публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності Росії». Наразі ці вияви все ще маргінальні: після затримання одного з ініціаторів Маршу за федералізацію Кубані решта була оголошена в розшук і втекла до України. Проте з посиленням відцентрових тенденцій у РФ загалом козацькі регіони навряд чи змусять на себе чекати.
Контури незалежної Кубані
У наш час Кубань включає Краснодарський край та Республіку Адигея і водночас зливається з прилеглим Ставропольським краєм. У разі розпаду РФ цей регіон з об’єктивних причин не матиме альтернативи інтеграції з Кубанню, адже виявиться відрізаним від моря, затисненим між нею та північнокавказькими і прикаспійськими національними республіками РФ (Калмикією, Дагестаном, Чечнею, Осетією, Карачаєво-Черкесією та Кабардино-Балкарією). Наявність у її складі Адигеї нікого не має вводити в оману, адже вона хоча формально й залишається національною республікою, однак адигейці становлять тільки 25,8% її населення (близько 110 тис.) й при цьому компактно проживають лише в чотирьох сільських районах поряд із центром Кубані – півмільйонним Краснодаром. Набагато вагомішими й впливовішими в економічній сфері потенційної «Великої Кубані» стали б аж ніяк не адигейці, а вірмени, яких тут проживає близько півмільйона (40% усіх у РФ).
Таким чином, «Велика Кубань» у складі Краснодарського та Ставропольського країв, а також Республіки Адигея мала б 8,7 млн мешканців і 149,4 тис км? території. За чисельністю населення, площею та економічною потужністю вона не поступалася б жодній кавказькій державі й була б більшою та економічно сильнішою від розташованої по той бік Чорного моря Болгарії. Так, фактично контрольована Баку територія Азербайджану становить 75,1 тис. км? із населенням 8,5 млн осіб, Грузії – 57,2 тис. км? із 4,5 млн осіб, Болгарії – 111 тис. км? із 7,2 млн осіб. ВРП «Великої Кубані» ($64,5 млрд у 2013 році) був вищим від ВВП Грузії ($16,2 млрд) та Болгарії ($53 млрд) і лише незначно нижчим від ВВП Азербайджану ($73,5 млрд).
«Велика Кубань» має набагато більшу частку у ВРП сільського господарства й меншу – обробної промисловості порівняно з рештою суб’єктів європейської частини РФ. Їх питома вага приблизно однакова. При цьому понад 50% продукції обробної промисловості також належить до АПК (переробка с/г сировини, виробництво с/г техніки та комплектуючих, мінеральних добрив тощо). У 2013 році було вирощено 19,5 млн т зерна, із яких понад 12 млн т вивезено в інші регіони Росії або експортовано. Країна стала б потужним експортером олійних, цукру та м’яса. При цьому навколо «Великої Кубані» містяться держави (Грузія, Азербайджан, Іран, Туреччина, Туркменистан) та республіки РФ (Калмикія, Дагестан, Чечня, інші північнокавказькі республіки), які потребують великих обсягів названих вище продовольчих товарів, щоб прогодувати власне населення.
Як для 8,7 млн населення «Велика Кубань» має значний видобуток енергетичних ресурсів та потужності відновлюваних джерел електроенергії (ГЕС на гірських річках). Так, нафти щороку видобувається 2–2,5 млн т, природного газу – 3,5–4 млрд м?. Цього цілком достатньо для задоволення основної частини внутрішніх потреб у нафтопродуктах та паливі. Інша річ, що розміщені тут хімічні підприємства (Ставропілля) потребують набагато більше газу, НПЗ (Краснодарський край) – нафти, а вироблена ними продукція здебільшого експортується до країн Середземномор’я та Причорномор’я. Проте проблем із забезпеченням відповідних потужностей сировиною за помірними цінами навіть у разі виходу Кубані зі складу РФ виникнути не повинно. Адже саме через цей край пролягають експортні маршрути казахської (нафтопровід Тенгіз – Новоросійськ) та російської нафти, що відвантажується в його чорноморських портах. Крім того, територією Краснодарського краю проходить і газопровід «Блакитний потік», яким десятки мільярдів кубометрів сибірського газу щороку постачається до Туреччини.
Союзник, а не регіон
Маємо адекватно сприймати кубанський, як і будь-який інший, сепаратизм у Росії. Розглядати його в контексті передумови для подальшої інтеграції з Україною було б самообманом. Врешті, ця ідея не була аж надто популярною в Кубанській Народній Республіці навіть 100 років тому (див. Тиждень № 16/2011), а зараз і поготів: свідомих своєї українськості мешканців краю дуже мало, а більшість якщо й вирізняє себе з-поміж решти росіян, то лише як «козаків» або «кубанців». Немає між Кубанню та Україною й інтенсивних економічних зв’язків. У 2013-му на нашу країну припало менш як 3% її експорту та приблизно стільки само імпорту. Це й природно, адже за структурою економіки та експорту ми насамперед конкуренти (за винятком продукції чорної металургії).
На відміну від адептів «ЛНР» і «ДНР» сепаратисти в регіонах РФ своєю метою зазвичай цілком логічно бачать незалежність або максимальний автономізм від центру (Москви), а не його заміну на інший. Навіть коли припустити, що Україна стане до того часу привабливішою в економічному або суспільно-політичному сенсі, спроби звести вибір мешканців Кубані чи будь-якого іншого потенційно незалежного регіону сучасної РФ до вибору між Москвою чи Києвом (або будь-яким іншим центром тяжіння) означали б заздалегідь програмувати послаблення сепаратистських настроїв і підривати шанси на розпад РФ. Російській імперській ідентичності на теренах нашого північного сусіда в найближчому майбутньому може успішно протистояти лише сила регіональної ідентичності. І саме на це потрібно робити ставку, щоб наблизити кінець Росії в її нинішніх кордонах.
Врешті, й самій Україні вигідніше мати незалежну, дружню та лояльну Кубанську державу, яка задля самозбереження та недопущення відновлення гегемонії Москви орієнтувалася б, зокрема, й на союз із Києвом. Адже претензії на ті чи інші форми її інтеграції до складу України щонайменше до завершення консолідації нації тут означали б лише ускладнення та гальмування цього процесу. Дві виборчі кампанії 2014 року засвідчили, наскільки сприятливо на електоральній картині позначилася неучасть у голосуванні мільйонів прихильників проросійських сил у Криму та на Донбасі. У таких умовах спроби включити до України нові регіони на Сході, які набагато довше перебували під значно агресивнішою російською пропагандою, мали б зворотний і, не виключено, фатальний вплив на вектор розвитку нашої держави.
У випадку Кубані, як і інших регіонів справжньої Східної України, що зараз лишаються у складі РФ (див. Тиждень № 5/2012), варто наслідувати логіку адекватної частини польських політиків щодо нашої країни: так само як вони на противагу самовбивчим ідеям розподілу України з Росією дотримуються стратегії, що «без незалежної України не буде незалежної Польщі», і нам треба розуміти, що без низки незалежних самобутніх регіонів сучасної європейської частини РФ неможлива довгострокова безпека України. Так само як самостійна Україна є ідеальним буфером і запобіжником відновлення Російської імперії для Польщі, існування окремих Кубані, Дону та інших незалежних від Москви країн на схід та південний схід від найбільш уразливого «підчерев’я» України (котре Путін та його оточення сприймають лише як «Новоросію») є запорукою її суверенності та територіальної цілісності. А втрата територій Росією сама по собі зменшуватиме і її імперський потенціал.
