Існує психологічний прийом, коли людям пропонують слово і просять швидко знайти йому відповідник. Наприклад: білий - сніг, зелена - трава, червона - троянда. Це - приклади-кліше.
"Непопулярні реформи" - це також своєрідне кліше. В Україні чомусь вважається, що "економічні реформи" мають бути винятково "непопулярними".
Ця думка постійно нав'язується журналістами, політиками, економістами та безкінечними іноземними радниками, які не знають, що робити з кризою у себе в Європі чи США, зате завжди готові запропонувати рецепти для України.
Що ж пропонують вони цього разу? Набір класичний: скорочення видатків бюджету, монетизація пільг, підвищення розміру комунальних платежів, приватизація підприємств з теплопостачання та залишків стратегічних об'єктів, комерціалізація медицини, скасування мораторію на продаж землі.
Такі реформи у короткостроковій перспективі призвели б до суттєвого погіршення стандартів життя величезної кількості людей, абсолютної стагнації в економіці, значного незадоволення населення та можливих заворушень.
Подальші наслідки такого "оздоровлення економіки" теж очевидні: бідні стануть біднішими, а багаті багатшими, прошарок середнього класу звузиться, перспективи України як потужного центральноєвропейського гравця будуть знищені.
Крім того, завершиться роздержавлення України: контроль над її ресурсами перейде до рук переважно іноземного капіталу. Наростаючими темпами продовжиться депопуляція. Суверенітет країни буде безповоротно втрачено.
Чому така модель реформ настільки мила багатьом українцям, зрозуміти важко. Вони могли б подивитися на сусідню Угорщину, де подібні перетворення були здійснені раніше, однак тамтешніх економічних проблем це не вирішило. Нині жити в країні стало гірше, ніж п'ять-сім років тому, кажуть пересічні угорці.
І головне, що пропоновані Києву ідеї реформ жодним чином не дозволяють вирішити поточні проблеми української кризи, а тільки їх загострюють. Чому ж тоді освічені люди в Україні затято вірять у кліше про "непопулярні реформи"?
А чи можливі якісь принципово інші - "популярні реформи"? Реформи, здатні ефективно вирішити наявні в Україні проблеми та запустити економіку, не погіршуючи при цьому життя більшості населення?
Є чимало свідчень, коли країни успішно долали економічну кризу або виривалися із третього світу у перший, не розпродуючи власне майно та не погіршуючи рівень життя людей, а навпаки - намагаючись його підвищити.
Класичний приклад - "Радикальна економічна політика" або "Нова угода", оголошена президентом Рузвельтом для виведення США з Великої депресії.
Значною мірою цей курс опирався на теорії британського економіста Джона Кейнса і полягав у збільшенні ролі держави в економіці. Зокрема, визнавалося, що у період кризи головним інвестором в економіку має стати не приватний або іноземний капітал, а держава. Власне, це одна із класичних засад кейнсіанства.
Сам Кейнс вважав інфляцію допустимою, меншим злом, ніж стагнація та зубожіння людей, але за умови, що емітовані кошти вкладаються у реальний сектор економіки. У США для цього були обрані інфраструктурні проекти.
Маховик Рузвельта-Кейнса
Схематично це виглядало так: держава інвестувала у серйозні проекти, які працевлаштовували велику кількість населення. Люди отримували роботу і зарплату. Свої гроші вони несли у магазини, купуючи товари. Торгівля діставала кошти і скеровувала їх на закупівлю нової продукції у виробників.
Маховик економіки робив перший оберт. При цьому інвестиції в інфраструктурні проекти з боку держави не припинялася. Додаткове число людей отримувало роботу. Усі вони знову несли зароблені гроші до крамниць, купуючи товари і послуги - гроші знову вливалися в інші сфери виробництва.
Раз за разом маховик економіки розкручувався дедалі більше, аж поки економіка не починала остаточно одужувати. Принциповим було те, що американці купували в основному американські товари. Таким чином, емітовані державою гроші через кишені громадян переважно вливалися саме в економіку США.
В Україні з цим суттєві проблеми. Здебільшого полиці вітчизняних крамниць заповнені імпортом, контрабандою та продукцією транснаціональних корпорацій.
Інша проблема виникає на етапі виходу з кризи, коли запущені в економіку гроші через розблокування роботи банків та пожвавлення фінансового ринку йдуть на нарощення кредитної піраміди боргів, загрожуючи потенційною гіперінфляцією.
Америці вирішувати цю проблему не довелося - трапилася війна. А це - ще більші держзамовлення та ще потужніші вливання в економіку, які фактично допомогли США не лише перемогти, але й остаточно вийти з депресії та стати країною номер один у світі. Щонайменше - у Західному Світі.
Маховик Ялмара Шахта
Інший цікавий приклад неймовірно швидкого економічного зростання подарував світові Третій Рейх. Ті економічні успіхи були мало пов'язані з "єврейськими грошима" чи щедрістю німецьких промисловців. В основі реформ лежала схема, запропонована тодішнім головою Рейхсбанку Ялмаром Шахтом.
Ситуація не дозволяла вдатися до інфляції, тож банкір вирішив знайти метод, який допоміг би уникнути значної інфляції та збільшити кількість грошей в обігу.
Рішенням стали мефо-бонди - гроші самих німців, які вдалося залучити через застосування цього механізму. Це була форма короткотермінової позики. Люди давали уряду гроші взамін на мефо-бонди, які гарантували їм 4% річних.
Протягом перших чотирьох років, з часу першого випуску паперів, німці надали урядові 12 мільярдів марок позики. Цікаво, що за цей час національний прибуток зріс на 50%, однак ціни при цьому виросли лише на 4%.
Працювала схема, подібна до кейнсіанської: населення давало уряду позику - той інвестував в інфраструктурні проекти - люди отримували роботу - зменшувалися виплати з безробіття - зароблені гроші йшли до крамниць - крамниці купували товари - запускалася економіка - зростали податки - податки дозволяли виплачувати відсотки за мефо-бондами та робити подальші інвестиції.
І так - цикл за циклом. Правда, у тогочасній Німеччині значну роль відігравала централізація державного управління, яка дозволяла уряду жорстко контролювати ціни. Також у випадку з мефо-бондами велике значення мала довіра населення до влади, яка жодного разу не відмовилася від своїх зобов'язань.
У будь-якому випадку, результат був досягнутий. Передвоєнна Німеччина тридцятих років на тлі загальносвітової депресії виглядала справжньою оазою економічного зростання, а рівню оплати та умовам праці німецьких робітників щиро заздрив пролетаріат усього Старого та Нового світів.
Сьогодні українці мають достатньо грошей, щоб запустити економіку, подолати кризу і піднести свій та загальний добробут країни на якісно новий рівень. Не вистачає головного - довіри населення до влади.
Подолати недовіру можливо, але для цього необхідна політика "популярних" реформ, які б вели не до зубожіння населення під гаслом "шокових терапій" та "жорсткої монетарної політики", а показали усім реальний вихід. Ним могло б стати поєднання жорсткого державного регулювання і ліберальних моделей.
Орієнтовна схема
Більшість населення України живе у містах і користується громадським транспортом, стан якого є незадовільним. Зокрема, це стосується тролейбусів, парк яких не оновлюється, бо комунальні АТП не мають коштів для придбання вітчизняних тролейбусів. Часто купуються відреставровані чеські машини.
Тимчасом вітчизняний "Південмаш" випускає цілком пристойні тролейбуси, але не має замовлень через безгрошів'я. Вихід очевидний: держава емітує, скажімо, 500 мільйонів гривень під випуск тролейбусів. Завод отримує кошти, відновлює виробництво, набирає додаткових працівників і виконує замовлення.
Комунальні АТП отримують тролейбуси в лізинг. Тобто вони поетапно виплачують їхню вартість, заробляючи на експлуатації. Кошти перевізники повертають не заводу, а державі. Частково вартість тролейбусів може списуватися через взаємозалік - за рахунок пільг, які надаються пенсіонерам та студентам.
У результаті, завод, принаймні, його тролейбусний підрозділ, працює і нарощує виробництво. Люди у Дніпропетровську, бодай якась частина, отримують роботу, їхні родини починають жити краще. Пасажири їздять новими тролейбусами, а держава повертає собі раніше емітовані кошти.
Цю просту схему можна застосувати до оновлення комунікацій, будівництва енергоблоків, елеваторів, літаків, пароплавів - всього того, що створює нову вартість і здатне у заробити на відшкодування власної ціни.
Модель ідеально запрацювала б, якби в українських крамницях та на базарах не було стільки імпорту та контрабанди. Інша умова - емітовані гроші повинні іти винятково на інфраструктурні проекти.
Емісійні кошти у жодному випадку не можуть скеровуватися на прямі соціальні виплати, підвищення зарплат чи пенсій. Вони мають працювати лише на створення нових робочих місць та додаткової вартості.
Перевага має надаватися державним підприємствам або компаніям, у статутних фондах яких є державна частка. До проекту можна також залучити фірми, які у своїй продукції використовують мінімум 80-90% українських комплектуючих. Тоді ця схема запускає економіку, а пов'язані з нею ризики є контрольовані і допустимі.
Дана модель побіжно означає і ріст замовлень для приватних підприємств. Ці замовлення здатні реально збільшити капіталізацію відповідних активів, які нині часто належать олігархам і в умовах кризи суттєво втрачають у ціні.
Наприклад, хімічне підприємство отримує дворічне замовлення на випуск добрив, що їх держава планує спрямувати в село в обмін на продукцію нового урожаю. Ця продукція пізніше потрапляє у держрезерв і продається на піку вартості.
Дякуючи державі, такий завод отримує гарантований збут, а отже, не лише прибутки, але й збільшення вартості підприємства. В основі процесу лежатимуть хай емітовані, але народні гроші. Виникає питання: чи не мав би власник такого заводу, пересічний український олігарх, поділитися прибутком з державою?
Україні сьогодні потрібен певний консенсус - між народом, державою та капіталом. Своєрідна "Нова угода". New Deal, як сказав би Рузвельт.
Економічна правда
