Потрібні якісні зміни: принципова відмова від фінансування дефіциту платіжного балансу з резервів НБУ і кредитів МВФ, дефіциту бюджету - позичками з внутрішнього ринку, дефіциту балансів банків - прямим рефінансуванням з грошово-емісійного джерела, повернення депозитів - з бюджетної годівниці.У пошуку засобів боротьби з економічною кризою сьогоднішнє державне керівництво діяло еклектично, але у підсумку використало суперечливу модель. Як тепер очевидно, вона не нарощує, а знищує ресурси економічного підйому.
З яких би джерел - внутрішніх чи зовнішніх - не фінансувався мегадефіцит бюджету, він завдає непоправних втрат і фінансовому, і реальному секторам.
Ілюзія грошово-емісійного наповнення банків в умовах недовіри до національної грошової одиниці розбивається об зацікавленість банкірів вкладати кредити рефінансування у тверду валюту і призводить до крутої подальшої девальвації гривні та краху фінансових накопичень економіки.
Опора ж на отримання урядом зовнішніх позичок для покриття свого величезного фінансового дефіциту хибна, бо породжує стрімку ревальвацію валютного курсу або високу інфляцію. Можливе й одночасне протікання обох процесів.
Вони обидва знищують інвестиції і спричиняють падіння виробництва. Не програє лише бюджет: його виконання і за ревальвації, і за динамічного росту цін полегшується. Економіка розвалюється - бюрократія на коні.
Як гіперінфляція знецінює і капітал, і працю, добре відомо з новітніх часів. Саме безкрайній дефіцит бюджету і його пряме кредитування Нацбанком кинули Україну у вир шаленої гіперінфляції 1993-1994 років. Не треба ілюзій: у 1992 році все починалося дуже схоже, і тоді теж ніхто не вірив у такий потворний фінал.
Фінансова пастка, у яку потрапила економіка, не дає шансів. Є лише два шляхи.
Перший - за твердої позиції НБУ з емісійного питання уряд прийде до оголошення дефолту за своїми зобов'язаннями з відстрочкою погашення боргів.
Другий - за поступливої позиції центробанку країну чекає нищівна гіперінфляція. І шлях до подібного фіналу не такий вже і довгий.
Україна - не Європа
Чому антикризові регуляції, які спираються на роздування гігантського дефіциту державного бюджету, є добром для американської і, частково, європейської економік, але лихом для української?
По-перше, американці і європейці довіряють своїм грошовим одиницям і заощаджують саме в них, не скуповуючи іноземні купюри.
По-друге, обмінні курси долара та євро є ринково врівноваженими, причому рівновага досягається на світовому, а не на національному ринку. Тому міграція капіталів між країнами та емісія власних грошових знаків всередині країни не порушують ставок обмінних курсів і не породжують недовіру до своєї валюти.
По-третє, залучаючи масштабні позички, уряди США та держав єврозони не спустошують свої внутрішні грошово-кредитні та інвестиційні ринки: влада спочатку стимулює надходження іноземних капіталів до своїх країн, піднімаючи процентні і дисконтні ставки, а потім розміщує на ринках боргові цінні папери.
По-четверте, західні країни насичені фінансами і товарами, тому надходження додаткових коштів на ці ринки не викликає інфляції.
По-п'яте, гарантованість прав власності суб'єктів європейського і американського ринків дозволяють при необхідності швидко збільшувати надходження капіталів з-за кордону, або не допускати масштабних їх перетоків в інші країни.
Україна не має таких умов: ні у частині прирощення капіталів, ні їх збалансування з товарно-матеріальними цінностями. Тому й не можуть бути безболісними державні запозичення і гарантованим - збереження вартості гривневих заощаджень.
Отже, Україна не може використовувати як антикризову модель регулювання, що застосовують сьогодні США і 14 країн Євросоюзу. Київ перебуває в іншій макроекономічній системі і за тих же регуляцій отримує протилежні результати.
Якісні зміни і нова філософія
Треба відмовитися від неадекватних концепцій.
Продуктивною для української економіки може бути модель примноження ринкових інвестиційних фондів з органічних джерел, поза їх штучним емісійно-грошовим наповненням, та прямого використання капіталів для накопичення виробничих активів економіки, а не фінансування роздутих дефіцитів бюджету.
Така модель виключає стимулювання імпорту товарів і масовані зовнішні кредити для вирішення внутрішніх проблем, як було до кризи.
Головні складові необхідної для України макроекономічної моделі наступні.
По-перше, нарощення банківсько-кредитних засобів в основному за рахунок депозитів громадян і підприємств та ефективного перерозподілу ресурсів внутрішнього позичкового ринку, усунення втручань влади у роботу банків, припинення емісійного наповнення установ рефінансуванням з боку НБУ.
Найбільш прийнятними будуть методи розподілу гривневої емісії за допомогою купівлі центробанком на вторинному ринку держоблігацій і здійснення ним стриманих валютних інтервенцій.
Самі обсяги щорічної емісії треба жорстко контролювати, обмежуючи їх темпами інфляції немонетарного походження і темпами приросту реального ВВП з допустимими відхиленням від такого орієнтира на 2-3%.
По-друге, досягнення врівноваженого стану валютно-платіжного балансу країни завдяки виходу на позитивне сальдо зовнішньоторговельного обороту, а також мінімальні державні міжнародні запозичення, максимальний приріст прямих іноземних інвестицій та зупинка відпливу за кордон позичкового капіталу.
Паралельно слід збалансувати попит та пропозицію доларів на внутрішньому ринку і повернути вилучені населенням валютні суми до легального обороту.
Для вирішення цих завдань необхідно досягти ринкового врівноваженого обмінного курсу шляхом його плавної девальвації відносно сьогоднішнього завищеного значення та убезпечити ставки курсу від різких коливань.
Також слід переходити до режиму конвертації гривні на банківських рахунках - можливість вибору клієнтами валюти погашення позик, отримання коштів з рахунків та здійснення платежів незалежно від валюти депозиту. Цей режим передбачає створення фондів хеджування курсових ризиків.
Крім того, варто досягнути ефективних значень процентів за міжнародними позичками, що можливе при приборканні інфляції до 6-7% на рік.
Не менш важливо стимулювати експорт через прискорене повернення сплаченого ПДВ, запровадження преференцій до цін на високотехнологічний експорт, скасування податків на інвестиції у модернізацію експортних виробництв.
Нарешті, треба стимулювати прямі іноземні інвестиції - політикою курсу, скасуванням адміністративних бар'єрів, створенням територій пріоритетного розвитку з пільговими податковими ставками.
По-третє, мінімізація дефіциту державного бюджету і щорічного приросту суверенного боргу. Треба підняти країну до рівня, коли бюджетний дисбаланс буде виникати лише з причини зниження ставок оподаткування громадян і підприємств.
Окрім того, розмір дефіциту бюджету не повинен перевищувати об'єму прямих капіталовкладень держави в об'єкти виробництва та інфраструктури. У сьогоднішніх умовах фінансувати дефіцит треба доходами від приватизації, у крайньому випадку - довготривалими іноземними запозиченнями.
При цьому важливо ізолювати такі запозичення від внутрішнього валютного ринку. Їх необхідно використовувати для міжнародних платежів і закупок обладнання, техніки і технологій. Потрібно виключити можливість розпорядження Кабміном фондами і резервами НБУ як своєю касою.
Для вирівнювання балансу бюджету доцільно скоротити видатки з обслуговування держборгу і адміністративні витрати, впорядкувати ціноутворення і дотації на енергоринку, ліквідувати стабфонд і припинити рекапіталізацію банків.
Ця конструкція макроекономічної моделі протилежна існуючій. Потрібна нова політика. Повністю запровадити новий підхід можна з 2011 року. У 2010 році треба зробити широкий крок від старої філософії до нової. Розробити інший бюджет, розпочати реформування власності, банківської системи та монопольних ринків.
Вирішальне значення матимуть якісні зміни: принципова відмова від активного фінансування дефіциту платіжного балансу з резервів НБУ і кредитів МВФ, дефіциту бюджету - позичками з внутрішнього ринку, дефіциту балансів комерційних банків - прямим рефінансуванням з грошово-емісійного джерела, повернення депозитів фізичних осіб - з бюджетної годівниці.
Усі наведені у статті дані та розрахунки отримані з офіційних джерел: звітів Кабміну, Нацбанку і Держкомстату.
 |
Володимир Лановий, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ
