Бездіяльність влади у питаннях розвитку внутрішнього виробництва і його насичення українськими товарами надовго закріпить за Україною статус аграрного та сировинного придатка, але тепер вже не тільки світової, а і регіональної економіки. Але ж конкуренти-побратими чекати не будуть.В останні кілька тижнів з екранів телевізорів і сторінок газет все частіше чути заяви офіційних осіб уряду і наближених до них експертів про тенденцію поліпшення у вітчизняній економіці.
Мені, як і багатьом іншим українцям, що скучили за позитивними новинами, безумовно, теж хотілося б вірити, що кризу вже подолано. Однак неупереджений аналіз ситуації в економіці говорить про те, що ми лише затрималися на схилі перед подальшим сповзанням в яму кризи.
І якщо найближчим часом не будуть проведені жорсткі реформи, Україна вибереться з цієї діри набагато пізніше від усіх інших країн в регіоні. І головне питання: "А що після кризи?".
Дутий оптимізм
Спочатку давайте розберемося, що стало підставою для сплеску активності серед чиновників, які раптом заговорили про досягнення українською економікою дна кризи. Головною причиною оптимізму влади стала позитивна динаміка статистичних показників: в середині літа промислове виробництво країни, так само, як і роздрібна торгівля, демонстрували зростання.
Так, у липні обсяги промислового виробництва збільшилися порівняно з червнем на 4,9%, а роздрібний товарообіг зріс на 7,8%. Однак свіжі підсумки серпня показують, що економіка ще далека від виходу з кризи, і її просто лихоманить.
Темпи приросту обсягів роздрібного товарообігу у серпні скоротилися до 2,1%, знову почало падати промвиробництво - на 1% відносно липня.
Втім, це не змусило владу відмовитися від бравади, і тепер вона доводить свої заслуги у подоланні кризи за допомогою інших показників. Нині їх щеняче захоплення викликане тим, що зростають обсяги експорту українських товарів, у першу чергу, металургії: 16,5% відносно липня.
Але варто лише порівняти цей показник з ситуацією у металургійному виробництві, як весь оптимізм як рукою знімає. Не дивлячись на серпневе зростання обсягів експорту металу і виробів з нього, обсяги виробництва металовиробів у минулому місяці впали відносно липня на 0,3%.
Таким чином, ми можемо зробити два висновки про стан флагмана української економіки. Перший говорить про те, що експортні постачання українського металу у серпні були забезпечені лише ситуативним зростанням замовлень, який припав на липень.
Опосередковано це підтверджує і динаміка промвиробництва у металургії у липні: 15,3% порівняно з червнем. Другий висновок говорить про те, що очікувати приросту експортних поставок металопродукції після скорочення обсягів її виробництва у серпні не варто.
Зауважимо ще одну тенденцію: в умовах гострого дефіциту кредитних ресурсів на модернізацію металургійних виробництв вітчизняні компанії скорочують експорт металопродукції з високою доданою вартістю - сталі і чавуну, нарощуючи продаж за кордон напівфабрикатів.
Це свідчить про низьку конкурентоспроможність вітчизняної продукції і ще раз підтверджує версію, що Україна під впливом кризи зміцнює свій статус сировинного придатка світової економіки.
Тому говорити про досягнення дна кризи і, тим більше, заявляти про його подолання ми сьогодні не маємо права.
Не дивлячись на миттєве зростання у промисловості в липні і відносно стабільні показники у серпні, обсяги вітчизняного промвиробництва на 29,6% менші, ніж до кризи, у вересні 2008 року. Це найнижчий показник серед усіх країн СНД. У цій сумній гонці вниз ми випередили навіть Грузію, де ще недавно гриміла війна.
Початок...
Причини такого обвалу промисловості тільки частково криються у глобальній фінансовій кризі. Реальна ж причина наших проблем - безграмотна економічна політика, яку проводили всі без винятку українські уряди, починаючи з 2003 року.
Безперервна низка виборів і пов'язаний з ними соціальний популізм влади привели до повного розбалансування доходів населення, обсягів внутрішнього виробництва та споживання.
У погоні за симпатіями електорату уряди Януковича і Тимошенко по черзі штучно підвищували темпи зростання доходів населення: 16,5% у 2003 році і 44,8% - у 2008 році. При цьому темпи зростання валового внутрішнього продукту були абсолютно непорівнянні з доходами громадян - у 2003 році приріст ВВП склав 9,6%, а в 2008 році - всього 2,1%.
Напрошується логічне запитання: якщо вітчизняна економіка не могла забезпечити гонку соціальних стандартів, тоді за рахунок чого "блакитна" і "помаранчева" влади підвищували зарплати, пенсії і допомоги?
Відповідь лежить на поверхні: за рахунок стимулювання імпорту, оподаткування якого у передкризові роки забезпечувало до 60% податкових надходжень зведеного державного бюджету.
Не зайвим буде згадати й інструменти, якими чиновники збільшували приплив імпорту в країну. У 2005 році Кабмін Юлії Тимошенко провів штучне зміцнення курсу гривні з 5,31 до 5,05 гривні за долар, а потім, у 2008 році, після вступу до СОТ, - ще одне зміцнення курсу до 4,86 гривні.
Одночасне штучне зростання доходів населення ще більше сприяло притоку імпортних товарів. Оскільки вітчизняна промисловість не могла забезпечити зростаючий попит, то додаткові доходи людей витрачалися на придбання товарів закордонних виробників.
В результаті, у 2005 році Україна вперше прийшла до дефіциту торгового балансу на рівні 1,8 мільярда доларів, який до кінця 2008 року розширився до 17,7 мільярда.
Покривався цей дефіцит величезними потоками фінансових ресурсів, які направляли в Україну зарубіжні інвестори і кредитори. І тут важливо відзначити, куди йшли ці гроші: більше 80% усіх іноземних інвестицій у 2005-2008 роках пішли у банківський сектор, який отримав і левову частку позик з-за кордону.
Як наслідок, ці позики були перенаправлені на кредитування всередині України. У першу чергу, на фінансування покупок у кредит імпортних товарів. До речі, я вважаю одним з головних злочинів чинного керівництва Нацбанку потурання кредитній політиці іноземних та вітчизняних банків в Україні.
Замість того, щоб змусити кредиторів хоча б половину ресурсів віддати на фінансування виробництва, чиновники допустили лавиноподібне зростання валютних позик населенню, яке витрачало отримані гроші на купівлю все тих же імпортних товарів.
Сувора дійсність
В результаті, протягом п'яти років у країні створювалася ілюзія фінансової стабільності: зростаючий дефіцит торгового балансу покривався валютними кредитами, за які тут же купувалися нові партії імпортних товарів. Таким чином, формувався класичний міхур боргової залежності, який рано чи пізно повинен був лопнути.
Голкою, що його проткнула, стала пріснопам'ятна глобальна фінансова криза, яка призвела до повної зупинки кредитування на міжнародних ринках. Відсутність зовнішніх позик, які покривали величезний дефіцит торгового балансу, привела до масштабної девальвації гривні, яка і стала тригером економічної кризи в Україні.
Девальвація, приправлена некомпетентністю, стала причиною масового вилучення гривневих внесків з банківської системи. Далі до справи узявся Національний банк, який, потрапивши під шквал звинувачень в участі у валютних спекуляціях, припинив виділяти фінансування комерційним банкам для подальшого кредитування економіки.
Відчуваючи відтік депозитів і не маючи доступу до грошей НБУ, комерційні банки були змушені повністю зупинити кредитування підприємств. Більш того, вони почали повсюдно вимагати повернення раніше виданих позик, щоб мати кошти для виплати депозитів населенню.
За статистикою, банківськими кредитами забезпечувалися до 40% ресурсів підприємств. Тепер цих грошей стає все менше. Причому першими борги змушені віддавати нормально працюючі підприємства, тому що у банкрутів грошей просто немає.
Це призводить до зменшення обігових коштів підприємств і, як наслідок, виливається у скорочення виробництва.
При цьому, якщо порівнювати ситуацію в Україні та СНД, можна зробити ще один цікавий висновок: якщо у наших сусідів падіння промислового виробництва супроводжується незначною інфляцією або навіть падінням цін на товари, то в Україні спостерігається рекордне зростання цін виробників та споживчої інфляції.
Пояснюється цей феномен досить просто: відчуваючи брак ресурсів і йдучи шляхом скорочення обсягів виробництва, підприємства прагнуть зберігати свою рентабельність. Домогтися цього при скороченні виробництва можна лише за рахунок підвищення цін.
Вихід є
Тепер давайте спробуємо відповісти на питання, чи здатні ми самостійно, без зовнішніх кредиторів, боротися з падінням виробництва.
Для цього звернемося до досвіду Росії та Казахстану, які теж є експортно-орієнтованими державами. Вони також стикаються з падінням попиту на свої товари на зовнішніх ринках і, відповідно, з падінням промвиробництва.
Щоб переломити цю тенденцію, наші сусіди активно розвивають внутрішнє споживання промислових товарів, які вже не вдається експортувати.
Спрацьовують державні програми кредитування внутрішнього виробника, від яких ми чомусь відмовляємося. Російські та казахстанські державні банки отримали від держави чітку установку про те, який приріст кредитного портфеля повинен бути у кожного такого банку.
Більше того, уряд визначив обсяги кредитування, які держбанки - той же Зовнішекономбанк у Росії або БТА в Казахстані - повинні спрямувати в ту чи іншу галузь економіки.
Російський центральний банк виділив на фінансування подібних програм близько 30 мільярдів доларів, якими активно підтримував ліквідність банківської системи через державні банки.
Отримуючи позики від регулятора, держбанки могли пропонувати великим компаніям можливість перекредитуватися за нижчими ставками, ніж пропонували приватні установи.
У результаті, промисловці отримали можливість зберегти і навіть наростити обсяги виробництва, і тепер змушені шукати внутрішні ринки збуту для своєї продукції. Одним з інструментів залучення покупця стало зниження цін. Як наслідок, споживачі отримали більш дешеві товари.
Причому, якщо ми говоримо про зниження цін на обладнання, то це дозволяє знизити ціну і на наступні товари у виробничому ланцюжку, що робить економіку конкурентноспроможною.
Таким чином, відбувається подолання економічної кризи за Кейнсом: зростання виробництва - збільшення робочих місць - зростання попиту - зростання виробництва.
Українська влада сьогодні так само володіє інструментом для подолання негативних тенденцій у промисловості - держбанками, яких сьогодні вже п'ять. І, схоже, це не межа.
Для того, щоб запустити механізм стимулювання виробництва через держбанки, достатньо підготувати грамотну стратегію їх роботи і спрямувати ресурси, які виділяються з держбюджету, на кредитування ключових галузей економіки.
За допомогою держбанків уряд міг би створити програму з фінансування імпортозамінних виробництв, стимулювати експорт, кредитувати малий бізнес. В іншому випадку, це буде ще одне марне придбання за бюджетні гроші.
Одночасно з цими діями уряд повинен концентруватися на податковій реформі і надати послаблення бізнесу. Так, за статистикою, надходження бюджету від оподаткування ВВП становлять зараз 39-40%, як це і прийнято в Європі.
Однак оподаткування виручки підприємств непомірно високе і становить 54%. Цей факт, як і 180-е місце рівня нашої податкової системи у світі, робить реформу абсолютно невідкладною, особливо з урахуванням того, що під час кризи увесь світ регулює економіку саме через податки.
Однак замість створення державних програм з підтримки економіки та реформування фіскальної системи чиновники ось вже півроку борються за вплив на державні банки.
Найближчі місяці лише додадуть гостроти цій боротьбі, тому що під контроль уряду з великою ймовірністю перейдуть ще два найбільші банки - "Надра" та Укрпромбанк.
Знаючи систему призначення менеджменту у націоналізовані банки, можу стверджувати: націоналізація істотно не вплине на темпи розвитку навіть у короткостроковій перспективі.
Це буде використано винятково для перерозподілу власності від одних бізнес-груп, що знаходяться поза владою, до інших бізнес-груп, близьких до влади.
І поки буде що ділити під прикриттям влади, що підтверджує ситуація з тим же ОПЗ, керована криза в Україні триватиме.
Ціна подолання
Перманентна байдужість влади, награна заклопотаність проблемами економіки та відсутність виразних кроків з подолання кризи свідчать лише про те, що чиновники знову сподіваються на "всемогутню руку ринку".
Вона повинна витягнути Україну за комір завдяки росту світової економіки і попиту на товари українського експорту, як це було у 1998-2000 роках.
Але навіть якщо це і станеться, ми повинні чітко розуміти, що відставання України від рівня економічного розвитку навколишніх країн зросте у багато разів.
При цьому буде спостерігатися ще один, абсолютно новий процес: якщо після розвалу СРСР і низки криз кінця 1990 років наша країна падала і піднімалася разом із сусідами по СНД, то за підсумками поточної кризи ми будемо відставати за рівнем економічного розвитку і від них.
Відбудеться це через дисбаланс у розвитку виробництва України і наших найближчих сусідів. Як вже було сказано вище, передумови для такого розвитку створюються безграмотною політикою влади в інвестиційній сфері.
Заборонивши валютне кредитування, не маючи фінансової підтримки банківської системи, держава намагається суттєво скоротити кредитування економіки. Іноземні банківські групи відмовляються заводити в країну валютні ресурси, тому що не можуть з їх допомогою фінансувати позичальників.
Вельми неохоче на банківські рахунки лягають депозити приватних осіб та підприємств: "фізики" побоюються девальвації гривні і банкрутств фінустанов, "юрики" змушені заміщати своїми грошима отримані раніше кредити на розвиток виробництва.
В результаті, основна частина пасивів у банківській системі сьогодні розміщена на термін від 1 до 3 місяців. За рахунок такого короткого ресурсу банки можуть кредитувати тільки бізнес з високою швидкістю обороту коштів - торгівлю та послуги.
Здійснювати виробниче і, тим більше, інвестиційне кредитування за рахунок тримісячних депозитів неможливо. А збільшуватися строковість депозитів у банківській системі почне не раніше, ніж через рік - саме такий термін пам'яті населення про кризові явища, виходячи з досвіду РФ зразка 1998 року.
Тому найближчим часом ми будемо спостерігати подальше скорочення обсягів кредитування економіки, а разом з ним - і падіння промвиробництва.
За цей час основні споживачі українського високотехнологічного експорту - Росія, Казахстан і Білорусь - завдяки державним програмам підтримки промисловості і розвитку внутрішнього ринку або модернізують власні виробництва, або перетягнуть до себе українських виробників. Так, наприклад, вже відбувається з підприємством з виробництва авіадвигунів "Мотор Січ".
Через два-три роки Україна втратить останні ринки збуту товарів з високою доданою вартістю. Перші кроки на цьому шляху ми робимо вже зараз. Динаміка експорту українських товарів за 12 місяців кризи чітко показує, що найбільшими темпами скорочується експорт машинобудування та хімічної промисловості.
Зате експорт металургії та продукції сільського господарства в останні місяці продовжує зростати.
Висновок простий. Бездіяльність влади у питаннях розвитку внутрішнього виробництва і насичення ринку українськими товарами надовго закріпить за Україною статус аграрного та сировинного придатка, але тепер вже не тільки світової, а і регіональної економіки. Але ж конкуренти-побратими чекати не будуть.
 |
Андрій Пишний - к. ю. н., заступник голови Ради громадського руху Арсенія Яценюка "Фронт Змін". Працював першим заступником голови Ощадбанку, заступником голови Укрексімбанку, членом наглядових рад обох установ, заступником Секретаря РНБО.
Економічна правда
