Політичний оглядач

Згадайте часи, коли Київська Русь була найбільш впливовою державою, яку поважали європейські країни. Це було за часів князів: Ігоря, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та деяких інших.

Прошу звернути вашу увагу на те, що ніде не згадуються при цих князях (за винятком деякого періоду в Новгороді) про впливові віче, про впливове та могутнє народовладдя.

А коли держави, що знаходились колись на наших землях, були скорені та знищені загарбниками? Тоді, коли панувала міжусобиця між князями різних руських міст. Коли правитель кожного міста вважав саме себе єдиним достойним правителем в цілій державі. Тобто, тоді, коли не було сильної централізованої державної влади!

Майже те ж саме повторилося приблизно 100 років тому після Великого Жовтневого заколоту. Була пара осіб, навколо яких міг би згуртуватись майже весь народ, але один добровільно відмовився від керівництва державою, бо був в душі монархістом, а другий виявився хоч і високоосвіченим істориком, але недалекоглядним і неспроможним керувати державою. Про інших можна не згадувати, тому що вони були відносно маловпливові та малопопулярні серед усього народу.

Отже, історія нас вчить, що Україна тільки тоді була сильною, процвітаючою і впливовою державою, коли в Україні сильна (законодавчо!) централізована влада! Чим більшою була демократія саме в нашій в державі, тим швидше гинула ця держава, а особливо, якщо вона (держава) – молода.

Чи навчились ми хоч чому-небудь у історії?
Що ми маємо на сьогоднішній день? А на сьогоднішній день маємо ось що:
Кілька сотень політиків, які самі себе вважають елітою української держави, вирішили, що саме вони (а не весь народ!) мають право обирати найвпливовішу посадову особу в цій державі. Більше того, вони вважають, що саме вони повинні бути центром законодавчої та виконавчої влади!

Я не буду розповідати про те, що всі зміни до основного законодавства повинні вводитись в дію з якогось нового періоду та після певних процедур та про деякі інші речі, тому що цим кільком сотням політиків на це все - начхать!

Спробую лише спрогнозувати, до чого в кінцевому підсумку може призвести подібна політика.

До останніх років найвищою посадовою особою в нашій державі був Президент України, якого обирали всі громадяни держави. Добре це, чи погано? Трохи поміркуємо: на чию користь повинен працювати Президент, щоб виборці (народ України) обрали його на наступний термін? Звісно, що на користь усього цього народу.

А чого добиваються ті, хто хоче найвищу посадову особу в державі (але вже не Президента, а Прем’єр-міністра) обирати лише в Верховній Раді?
А того, щоб ця найвища посадова особа в державі задовольняла усі її, так званої еліти, потреби і яка б залежала від них, тобто від “народних” депутатів, а не від усього народу!
При цьому, якщо на найвпливовішу посаду в державі претендента буде обирати не весь народ, а лише 450 його представників, то цьому посадовцю значно легше буде перемогти на усіх наступних виборах, тому що задовольнити потреби або “натиснути” на 450 виборців значно легше, ніж діяти на благо усього народу.
Яка користь для простого народу від цього? А ніякої, якщо не зважати на різні популістські подачки на кшталт “по 1000 грн. з державного бюджету”!

Мені останнім часом, коли дивлюсь на “важку працю” наших народних депутатів, усе частіше згадується старий російський анекдот радянських часів: “У одного мужчины спросили: - Какой секс Вам больше нравится? – Групповой! - ?! Почему? - А там сачконуть легче!”
Хочу звернути увагу читачів на те, що Верховна Рада України як державний орган колективної праці вже давно став місцем роботи, на якому ніхто ні за що не несе ніякої персональної відповідальності! На відміну від Президента держави, який справді несе персональну відповідальність за ті рішення, які він приймає (щоправда, з відтермінуванням цієї відповідальності до кінця виконання обов’язків президента). Наприклад, як керували професійні міністри нашою державою на початку дев’яностих років і хто приймав закони, вже ніхто не пам’ятає, а от “кравчучки” пам’ятають усі, тому що президентом тоді був Кравчук.

Цікаво, чому представники найвищого в державі законодавчого органу (Верховної Ради) ще бажають бути одночасно і “патроном” найвищого виконавчого органу (Кабінету Міністрів), а також підкорити собі судові органи, як і органи, що відповідають за безпеку держави? Просто так? Ні!
Їм потрібна не лише депутатська недоторканність, а вічна гарантована недоторканність з правом керувати державою і правом судити усіх інших! Це вже людство проходило, здається в Древньому Римі, в якому майже постійно чергувались то імперія, то республіка на чолі з сенатом, що й призвело в кінцевому підсумку до занепаду, а потім і до повної ліквідації тієї держави.

Проте, не менш цікаве зараз інше питання: чи змиряться громадяни України з тим, що жменька політиків, які вважають себе елітою суспільства, намагається з усіх сил відібрати у всіх громадян конституційне право самим обирати керівника держави?

Що ж стосується наслідків таких дій так званої української політичної еліти, то ці наслідки, скоріш за все, будуть наступні: тимчасове покращення життя цієї еліти за рахунок усіх інших громадян, а потім – поступове поглиблення та прискорення занепаду української держави, яке в кінцевому підсумку призведе до втрати самої державності, бо прості люди (а їх кілька десятків мільйонів) вже не будуть хотіти жити і працювати в такій державі.

Політичний оглядач