Вибори відбулись. Це перший і найбільший позитив, який слід відмітити. У країні, де йде війна, а кількість необлікованої зброї на будь-який смак вимірюється сотнями одиниць, мирні вибори є безумовним досягненням.
У той же час, вибори продемонстрували, що політична система продовжує працювати за правилами олігархії: замість змістовних планів дій, описаних в програмах, суспільству знову пропонувались наспіх сколочені політичні продукти (проекти) на будь-який смак.
Іноді, правда, виникало відчуття, що у цих політичних страв один шеф-кухар (що, до речі, не виключено). Надто вже синхронно основні гравці залучали “нові обличчя”, “представників батальйонів”, “журналістів” та говорили про оновлення влади через люстрацію.
Цікаво також, що навіть в експертних середовищах з’явилася мода називати політичні проекти демократичними силами. Мабуть, це інерція з часів Майдану, коли громадянське суспільство сприймало їх як союзників і протиставляло яскраво “недемократичному” Януковичу. Але ж постійно хочеться запитати – ви їх з’їзди зсередини бачили? Вони чимось докорінно з точки зору внутрішньопроектної демократії відрізнялися від з’їзду Партії регіонів зразка 2012-го року? Списки формувались не лідерами, їх свитою та спонсорами? Але менше з тим…
Основним ресурсом системи під час виборів знову були гроші. У кого вони були в достатній кількості – той і мав шанси потрапити у парламент.
Продукт імені Порошенка був розрахований на людей, яким здається, що для подолання труднощів потрібно об’єднатись навколо Президента. Відверто слабкий початок президентської каденції Петра Олексійовича виборцям пояснювали непідконтрольним (“недемократичним”) парламентом і фактично непрозоро натякали на необхідності сконцентрувати в його руках максимальну владу. На такому фоні розмови про прагнення гаранта до децентралізації виглядали, м’яко кажучи, дуже суперечливо.
Страва “сильної команди для складних часів” готувалася для людей, які не підтримували Порошенка, але й не хотіли зміни взятого курсу. За цей проект віддали голоси переважно ті, хто сподіваються, що Яценюк буде й далі “втримувати” країну (читай: “Щоб не було гірше”).
Успіх цього проекту продиктований не лише серйозним фінансовим та адміністративним ресурсом, а й частиною регіональної структури Батьківщини, що дозволила якісно конвертувати ці ресурси в голоси виборців.
Продукт Садового був розрахований на споживача, що шукає змін у нових обличчях, але при цьому керується скоріше серцем, а не розумом.
Цікаво, що Самопоміч не лише не перемогла в жодному з 4-х районів рідного для Садового Львова (в якому задекларований рівень підтримки чудо-мера є більш ніж значним), а й висунула у Львові лише одного кандидата-мажоритарника, ще й по округу, де за дивним збігом не було кандидатів від Блоку Порошенка та Народного Фронту. Ці та подібні дивні обставини, в купі з коштовною рекламною кампанією в десятки мільйонів доларів роблять львівський проект найбільш суперечливим та непередбачуваним, адже поряд з відвертою його штучністю, там є нові люди, в яких хочеться вірити.
Опозиційний блок чітко протиставив себе діючій владі та отримав закономірний результат у традиційно “промислових” областях. Окрім людей зацікавлених або прямо залежних від кандидатів та акціонерів блоку, за нього проголосували ті, хто сподівався на захист від “несправедливих реформ” нової влади та загрози міфічних «бандерівців».
Очевидно також, що на результат Опозиційного блоку вплинула неможливість нормального проведення виборів у Донецькій, Луганській областях та в Криму, внаслідок чого Блок втратив близько мільйона голосів. У будь-якому разі, потрапляння Опозиційного блоку в парламент слід вважати позитивним фактором, навіть не зважаючи на одіозність окремих його учасників. Без нього легітимність Верховної Ради на окремих територіях України була б сумнівною, що створювало б передумови для розвитку там сепаратистських настроїв та інших негативних тенденцій.
Проект імені Ляшка чи не єдиний, що не цурався своєї яскраво лідерської сутності. Як наслідок, за образ народного героя з вилами віддали свої голоси переважно люди, які особисто симпатизували Олегу Валерійовичу. Хтось на знак протесту, а хтось – в ім’я сліпої надії.
Цікаво, що попри скандальну репутацію Ляшка, у деяких регіонах до його команди досить неочікувано приєдналась низка світлих та адекватних людей. Очевидно, що мотивом такого приєднання було сподівання використати рейтинг радикала для потрапляння в парламент.
Враховуючи, що жоден висунутий Радикальною партією кандидат не переміг на своєму окрузі, безперспективність відвертого політичного пристосування має стати уроком для потенційних політичних пристосуванців у майбутньому.
За рахунок значного фінансового та залишків організаційного ресурсу Батьківщині вдалося мобілізувати частину фанатів Юлії Володимирівни. Проте, “нова команда” газової принцеси виглядала скоріше як символ прагнення виправити помилки минулого, аніж як група людей, готових поряд з “НЕЮ” рятувати країну.
Свобода здобула значний результат, бо є справді ідеологічною спільнотою, але таки поплатилася за відсутність внутрішньопартійної демократії. Очевидно, що після “вдалої” кадрової політики цієї партії навесні її керівництво повинно було значно оновитись. Тепер доля цього середовища буде залежати в тому числі і від того, чи зможуть рядові свободівці вже після поразки на виборах побороти внутрішньопартійних олігархів та оновити обличчя та курс цієї націоналістичної партії.
Тігіпко, як і Гриценко, не зміг запропонувати суспільству щось особливе. Перший програв боротьбу за “східний” електорат Опозиційному блоку, а другий – Самопомочі за симпатиків “нових облич”.
Серед інших учасників були яскраві технологічні проекти (Партія “5.10” та Партія “Інтернет партія України”), вузькоспеціалізовані та галузеві проекти (дві зелені, аграрна та жіноча партії), партії різних середовищ (Правий сектор та Громадський рух України). Жоднен з цих проектів реальних шансів потрапити до парламенту цього разу не мав і виконував окрему, часто, технічну роль.
Отже, в результаті перегонів фактично маємо досить збалансований парламент та одночасно цікавий початок наступної президентської кампанії, де на полі дві “провладні” сили з амбіційними лідерами будуть конкурувати між собою, східний і західний електорати будуть представлені відповідно Опозиційним блоком та Самопоміччю, а проекти Ляшка і Тимошенко будуть ситуативно залучатись сильними гравцями для прийняття окремих рішень.
Насторожує, що суспільству знову прививають думку про парламент-камікадзе. Мимоволі згадується аналогічний геніальний весняний крок піар-команди Яценюка (вкидання меседжу про “Уряд-камікадзе”), покликаний підготувати суспільство до завідомо низької якості роботи Уряду та відповідних результатів.
От і думай тепер, чи цей парламент буде працювати так само, як Уряд “сильної команди”, чи цей прийом просто увійшов у звичку в піарників.
З 52 партій, що стали суб’єктами виборчого процесу, лише 12 були помітними в медіапросторі. Незважаючи на такий “асортимент”, близько половини населення України проігнорували вибори, а це, серед іншого, означає що запит на оновлення системи – не облич, а підходів до політики – залишився незадоволеним.
Серед 29 партій, що були учасниками перегонів, одиниці виникли не перед самими виборами і лише одна з них (Сила Людей) формувала список відкрито у демократичний спосіб – таємним рейтинговим голосуванням.
Цей прецедент в українській політичній системі (в поєднанні з досвідом пристосуванців Ляшка та демократичної кризи Свободи) дає надію на виникнення нового тренду – моди на здорову політику “політику без ГМО”.
