Вже понад два місяці тривають масові протести в центрі Києва і майже у всіх великих містах України. Вони досі мають мирний характер. Їх досі не помічає влада. Їх досі підтримують звичайні люди. Для опозиційної трійки цей Майдан – як валіза без ручки. І нести важко, і кинути шкода… Якщо вони спробують його розпустити – це буде рівноцінно їх політичному самогубству. Наразі вони не мають жодного морального права це зробити.
Жодної вимоги не виконано в повному обсязі. Опозиційні лідери не просто не пішли на переговори з владою – їм навіть ніхто їх не запропонував. Режим сподівається на виснаження протестів. І чекає…
З іншого ж боку, опозиційні лідери знаходяться у безвихідному становищі. Навіть якби вони захотіли розпустити Майдан – не факт, що він розійдеться за їх закликом. Не вони його збирали – не їм і розпускати, чи, як кажуть у народі, «зливати».
Майданівці доволі критично налаштовані до будь-яких партійних діячів. Цей Майдан не «об’єднаної опозиції» і «єдиного кандидата», як це було у 2004-му. Цей Майдан – «противсіхів» і «провокаторів».
Нині цими словами опозиційні лідери називають усіх, хто їм не підконтрольний. Умовно кажучи, «противсіх» або «провокатор» - це критично мисляча людина, що має власні погляди та переконання і принципово їх відстоює. Вони нещадно критикують як владу, так і опозицію.
Але помилково вважати, що вони, прийшовши на виборчу дільницю, не підтримують жодного кандидата. Переважна більшість таки обирає «менше зло» - опозицію. Їхня критика спрямована не на знищення, а на те, щоб змусити політиків змінюватись в кращий бік. Щоб зробити їх «добром»…
«Лідери» ж цього не розуміють. Або через переконання у власній винятковості і «обраності», або через манію величі, або через манію переслідування, але жодні поради громадськості ними не сприймаються, а конструктивна критика викликає виключно агресію.
Саме тому Громадська рада Майдану та Форум Євромайданів у Харкові отримали шквал голослівних звинувачень з боку опозиційних нардепів, і в той же час саме громадські лідери та незалежні організації стали головними мішенями репресій режиму.
Для режиму не зрозумілими є мотиви звичайних громадян, які вийшли протестувати. Вони вважають їх або проплаченими агентами іноземних держав, або найнятими гвардійцями опозиціонерів, або хитрим проектом конкуруючого бізнесу, або інтригами незадоволених кланів. Але це все не так.
На справді, Україна і її громадяни еволюціонують. Невпинно розвивається і їхня думка. Тому переможцем стане лише той політик, який зможе змінитись разом зі своїм народом, який відчує його бажання і потреби і візьметься їх реалізувати.
Партія влади розуміє вимоги протестуючих як бажання отримати додаткову фінансову вигоду. І вона готова її надати конкретним людям, в обмін на згортання протестів.
Парламентська опозиція вважає, що люди вимагають «системних змін», які вона бачить у тому, щоб повернутись до парламентсько-президентської республіки і замінити прізвища нинішніх керівників своїми. Можливо, навіть поділитись посадами з деякими найактивнішими громадськими активістами.
Та і ті, і інші глибоко помиляються. Нам потрібні не подачки, нам потрібна система, в якій подачки будуть не потрібні, адже кожен зможе чесно заробити. Нам потрібна не парламентська демократія – нам потрібна пряма демократія. І наші громадяни до цього вже дійшли у власній свідомості.
Отже, яка партія стане політичним «камікадзе», і віддасть владу народу? Який політик зголоситься стати національним героєм, вписаним в історію України і світу золотими літерами, однак не мати з того миттєвої матеріальної вигоди? Хто наважиться скликати Установчі збори і укласти новий Суспільний договір? Хто зможе відремонтувати українську «валізу» і прикрутити до неї «ручку»? Хто здатен вірно використати потенціал Майдану?
Переконаний, він вже збирається із силами і чекає свого часу, хоча, можливо, і не усвідомлює того, а Україна вже зачекалась на нього…
Дмитро Сінченко, Всеукраїнська ініціатива «Рух Державотворців»
