Лише декого лякає намір Януковича стати другим Лукашенко. Основну масу громадян засмучує інше: нездатність Віктора Федоровича перетворитися в щедрого бацьку, який дарує народу матеріальне розкріпачення замість цивільних воль. Янукович втрачає підтримку не через диктаторський гніт, а через гніт бідності.
Маріонетковий уряд, що тримався на в'єтнамських багнетах, встановив нові порядки: відтепер можна було жити в містах і користуватися грішми, читати книги й носити окуляри, вчитися й лікуватися, дивитися кіно й брати участь у релігійних культах.
Словом, Кампучию поневолили іноземні загарбники. Але патріотичні сили не скорилися окупації своєї Батьківщини! Опираючись на вільнолюбне селянство, "червоні кхмери" почали боротьбу за звільнення Кампучиї від в'єтнамського ярма.
Світова громадськість симпатизувала кампучийским патріотам: маріонетковий режим не був визнаний ООН, товариш Пол Пот і його соратники отримквали американську допомогу. "Червоні кхмери" вважалися такими ж борцями за волю, як і доблесні афганські моджахеди…
Це лише одна з парадоксальних історій, які підносить нам заповітне слово "свобода". Слово, досить актуальне для нинішньої України, де зі свободами справа не кращим чином.
Експерти відзначають, що усього за рік Віктор Федорович подолав шлях до диктатури, пройдений Леонідом Даниловичем за десять років. Протидія Януковичу стає синонімом битви за свободу. А тому варто розібрати парадокси, пов'язані із цією таємною цінністю.
Чому боротьба за звільнення трудящих обертається трудовими таборами й рукотворним голодом? Чому національно-визвольні рухи несуть найжорстокіший терор і нерідко призводять до встановлення кривавих диктатур?
Очевидно, тому, що поняття свободи несумісне з будь-якими колективістськими концепціями. "Вільна нація" або "вільний народ" - такий же нонсенс, як вільний вулик або мурашник. Воля доступна лише окремо взятій людині. Це індивідуальна цінність, тісно пов'язана з нашими особистими смаками й пріоритетами.
І ознакою вільної держави є не старанне розмахування кольоровою ганчіркою, а прагнення забезпечити особисті свободи всіх громадян - зрозуміло настільки, наскільки вони не суперечать одна одній.
Воля - це можливість вибору, і чим більше альтернатив, тим більше формальної волі. Але затребуваність альтернативних варіантів відрізняється занадто сильно.
Авторові "УП" необхідно вільно публікувати свої глибокодумні тексти, а простому сантехникові або даішнику ця воля не потрібна й даром. Яйцеголовий інтелігент прагне вільно читати Пастернака й Солженіцина, а бездуховний спекулянт із радістю обміняє крамольну макулатуру на звільнення від податків.
Для декількох відсотків населення надзвичайно актуальна свобода одностатевих шлюбів, абсолютно непотрібна гетеросексуальній більшості. А комусь подобається вільно розбивати чужі голови, вільно привласнювати чуже майно або вільно нав'язувати оточуючим свою волю.
Наші інтереси збігаються лише частково, тому спільна боротьба за свободу призводить до неминучих колізій. В роки перебудови мільйони радянських громадян повстали проти диктатури КПРС.
Але якщо очкарик-дисидент жадав свободи слова й вільних виборів, то рядовий обиватель прагнув вільно споживати ковбасу, джинси, імпортну електроніку й голлівудські фільми. Отримавши бажане, скромний міщанин переметнувся на бік Путіна й Лукашенко. А невдачливий дисидент залишився на самоті й здивуванні: учорашні соратники по демократичних боях опинилися у ворожому таборі!
Про пострадянських обивателів часто говорять як про рабів, готових проміняти волю на стабільність і матеріальний достаток. Але чи так це?
Любов до волі властива будь-якій людині, у тому числі обділеному високими духовними запитами. Йому подобається вільно різноманітити своє меню - замість необхідності заощаджувати на харчуванні. Йому потрібна воля вибирати новий одяг - замість необхідності доношувати старий.
Він жадає вільно насолоджуватися свіжим повітрям, морем і сонцем - замість необхідності проводити відпустку вдома через брак коштів. Йому хочеться вільно ходити вулицями у будь-який час доби - замість необхідності тремтіти за своє здоров'я й гаманець.
Оскільки гроші й безпеку приносять розкріпачення, про розмін волі на ці блага говорити некоректно: в дійсності відбувається обмін одних воль на інші. Обиватель відкидає непотрібні йому політичні волі заради більш актуальних.
Але нам важко змиритися з думкою, що чужа уява про волю суттєво відрізняється від нашої. І ми охоче міркуємо про "рабську психологію", "рабський менталітет", навіть про "рабські гени".
Що ж, ось повчальний епізод з життя однієї рабської нації. В 1848 році французи скинули одіозного короля Луї-Філіппа. На паризьких вулицях гриміла "Марсел’єза", громадяни радісно вітали волю й республіку.
А вже в 1851- му президент Луї-Наполеон Бонапарт здійснив державний заколот і узурпував владу, але більшість французів не поворухнули й пальцем. У Франції був встановлений авторитарний режим, що опирався на масову народну підтримку. І демократи-політемігранти накшталт Віктора Гюго марно видавали викривальні памфлети, закликаючи співвітчизників до бунту.
Імовірно, загадкова генетична мутація перетворила вільнолюбних французів у покірних рабів? Боюся, усе було набагато простіше. Бонапартистський режим покінчив з демократією, зате стабілізував економіку, надавши громадянам можливість вільно заробляти й витрачати гроші.
Влада душила незалежну журналістику, зате дозволяла легковажні розваги й досить сміливу за мірками XIX століття еротику. Така libert? цілком влаштовувала середнього буржуа або пролетаря, але не автора "Знедолених"…
Однак, повернемося в сучасну Україну. Кому з наших співгромадян дійсно потрібні політичні волі? Будемо відверті: це не фанатичні аскети, готові ходити в руб'ї й харчуватися черствими скоринками в ім'я демократії. В основному це офісний середній клас, чиї споживчі волі вже забезпечені. Піднімаючись нагору пірамідою Маслоу, ці люди прагнуть більшого - їх гнобить необхідність бути заручниками президентської волі, вони жадають впливати на майбутнє своєї країни. На жаль, даний прошарок нечисленний і змушений постійно озиратися на боки у пошуках могутніх попутників.
Невдоволення українців нинішньою владою стрімко росте. Але лише декого лякає намір Януковича стати другим Лукашенко. Основну масу громадян засмучує інше: нездатність Віктора Федоровича перетворитися в щедрого бацьку, який дарує народу матеріальне розкріпачення замість цивільних воль. Янукович втрачає підтримку не через диктаторський гніт, а через гніт бідності.
Останнім часом українська інтелігенція затурбувалася соціальними проблемами українського плебсу. Дехто вже витяг на білий світ запилені мантри про базис і надбудови. Раніше ці приземлені матерії не занадто цікавили демократичну громадськість, але сьогодні соціальне невдоволення мас сприймається як таран проти авторитарного Януковича.
У наявності підбадьорюючий приклад арабських диктаторів, які спасували перед знедоленою юрбою. Словом, ті, кого ще вчора йменували "рабами" і "бидлом", перетворюються в цінних союзників. Але наскільки перспективний цей союз?
Демократія може ствердитися лише в тому суспільстві, де вона реально затребувана.
Однак політична воля, оголошена ключем до споживчої волі, - це цукерка-пустушка. Демократичний лад (як, втім, і авторитарний) не гарантує економічного зростання й матеріального достатку. Виявивши, що фантик порожній, розчарований обиватель відразу викине його на смітник.
Можна робити вигляд, начебто голодний бунт проти авторитарного режиму - це битва за цивільні свободи. Але не варто дивуватися, що демократія, завойована таким шляхом, виявиться нежиттєздатною й незабаром звалиться, немов картковий будиночок.
