"Насправді ми не маємо легітимного уряду, легітимного парламенту, легітимного суду. Ми маємо просто людей, які себе називають "міністрами", "депутатами" й "суддями".
Дмитро Потєхін, один із чільних українських теоретиків і практиків ненасильницького спротиву, розіслав нещодавно і-мейлом кілька запитань, котрі виглядають, на перший погляд, суто риторичними, a проте, як і класичні запитання вольтерівського Кандіда, заслуговують серйознішого розгляду:
"Хіба це не дивно, що в країні, де
- "уряд" нелегітимний, оскільки призначений неконституційною більшістю голосів;
- "парламент" нелегітимний, оскільки, попри відсутність конституційної більшості, не був розпущений та переобраний;
- судова система нелегітимна, оскільки діє відповідно до "закону", ухваленого "парламентом";
- "президент" нелегітимний, оскільки не відновив конституційність законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;
- блоґери незадоволені, що підписка цього угруповання видаляє повідомлення зі щоденників, але беруть якісь зобов'язання перед цією Службою безпеки узурпаторів, яка називає себе "Службою безпеки України";
- підприємці скаржаться, що податки занадто високі, але продовжують сплачувати - чи ухилятись від сплати - групі рекетирів, які називають себе "Державною податковою адміністрацією";
- правозахисники скаржаться, що "міністр" внутрішніх справ не збирає громадську раду послухати про порушення прав людини, пишуть "президенту" відкриті листи, але мовчать про те, що конституційної влади в країні нема;
- журналісти вимагають зупинити цензуру, але осіб з організованого доброчинного угруповання, яке зайняло урядові будівлі, вперто називають "президентом", "прем'єр-міністром", "міністрами" тощо;
- опозиція має намір взяти участь у виборах у відповідності з новим "законом", прийнятим цим "парламентом", але ніхто з депутатів і не подумав скласти мандат на знак протесту проти існування нелегітимного парламенту (...)
Люди, про що ми говоримо?!!"
Простіше кажучи, чому фактичний парламентський путч і узурпація влади політичною меншістю була мовчки й, по суті, без спротиву прийнята політичною опозицією та суспільством загалом?
На це запитання є цілий ряд відповідей, котрі пояснюють, хоча й не виправдовують химерну ситуацію, описану вище.
По-перше, державний переворот був фактично схвалений Конституційним судом - дарма що той самий суд півтора роки тому прийняв протилежне рішення з подібного питання. Власне, авторитет цього суду був істотно надщерблений ще в 2003 році, коли тамтешні мудреці виключно з любові до істини, а не до грошей постановили, що Леонід Кучма може втретє кандидувати на посаду президента, бо перший термін, виявляється, не був справжнім. Кучма на нього, мовляв, вибирався за старою Конституцією.
Помаранчеві вожді не тільки не зробили нічого для європеїзації цієї середньоазіатської інституції, тобто її перетворення на справді фаховий і незалежний суд, а й самі приклалися до її подальшої інструменталізації та перетворення на сервільний, непотичний орган. Суспільство тим часом на це не зважало, тож тепер ми всі справедливо покарані за громадянську пасивність та опортунізм.
По-друге, західні уряди делікатно зігнорували парламентський переворот та узурпацію влади донецькою кланом, чим поставили опозицію у доволі скрутне становище: важко заперечувати легітимність національного уряду, коли його легітимність залишається міжнародно визнаною чи, принаймні, не ставиться відверто під сумнів.
І по-третє, нездарне правління помаранчевих лідерів дискредитувало не тільки їх - як колишніх урядовців і теперішніх опозиціонерів, - а й демократію та пов'язані з нею цінності. Це посилило, своєю чергою, принадність авторитарної альтернативи для однієї частини суспільства та деморалізувало й відчужило іншу, ослабивши її здатність до опору.
В такій ситуації, як відомо з історії, меншинна партія з відповідним ресурсом та належною мобілізацією здатна легко захопити всю владу - як це трапилося свого часу в Італії та Німеччині, а порівняно недавно - в Росії.
Таким чином можна сказати, що визнання легітимності українського уряду є до певної міри умовним і великою мірою вимушеним - просто тому, що нема ані іншого уряду - оскільки Тимошенко несподівано легко віддала в березні виконавчу владу путчистам, ані нема реальної альтернативи - оскільки опозиція розбита й розгублена, а суспільство або розчароване і відчужене, або ж усе ще покладає надії на новообраного вождя.
Під цим оглядом прогноз Олександра Мотиля та деяких інших аналітиків щодо швидкого падіння Януковичевого режиму - правдоподібно, 2012 року - виглядає сумнівним. І то зовсім не тому, що, як стверджує один із критиків цього погляду Девід Марплз, в Україні "помітно поліпшується економічна ситуація і зростає популярність Януковичевого керівництва".
Насправді ані істотного поліпшення, ані зростання не відбувається.
Відносне поліпшення пов'язане виключно із загальним виходом світової економіки з кризи, а також із дуже низькою базою для порівнювання. Ну, а відносна популярність зумовлена не вигаслими ще сподіваннями Януковичевого електорату на "поліпшення життя вже сьогодні" - Ющенко мав іще вищу популярність перших півроку, але зумів успішно допровадити її майже до нуля.
В кожнім разі, жодних економічних реформ, які справді могли б забезпечити стале поліпшення економічної ситуації, в Україні не видно. А всі ті заходи, які уряд під тиском обставин та МВФ запроваджує, передбачають подальше затягування пасків для простих громадян, але аж ніяк не для самих урядовців та пов'язаних із ними олігархів. Тож навряд чи президентові популярність за цих обставин зростатиме й надалі.
Мотилева помилка, гадаю, в іншому. Він вважає, що парламентські вибори 2012 року і президентські 2015-го будуть, як і за Ющенка, більш-менш чесними й справедливими.
Тим часом, враховуючи темп і напрямок здійснюваних донецьким режимом політичних та правових "реформ", російська "керована демократія" буде збудована в Україні уже в найближчі місяці.
Власне, місцеві вибори, перепризначені (теж, до речі, нелегітимно) на жовтень, наочно покажуть, як далеко Партія регіонів готова піти в ґвалтуванні демократичних інституцій та процедур задля забезпечення собі монопольної влади і наскільки українське суспільство, пригнічене помаранчевою поразкою, готове сьогодні цей ґвалт терпіти.
Поки що все те, що відбувається в Україні, не викликає особливого оптимізму. Радше - нагадує незабутні слова Януковича шестилітньої давності про те, що "мы пришли во власть, и нас из власти не выдавишь".
Як давній дослідник місцевої політичної антропології, я особисто не сумніваюся, що задля такої святої мети ці хлопці, на відміну від Ющенка чи Кравчука чи навіть Кучми, замочать кого-завгодно в сортирі, насамперед - не втримаюся знов від Януковичевої цитати шестилітньої давності - "тех козлов, которые мешают нам жить".
Наразі "донецькі" обмежилися лише зачисткою медійного простору, чисткою кадрів, поверненням КҐБ-СБУ звичних функцій політичної охранки та профілактичним залякуванням усіх "козлів", які ще не зрозуміли, з ким мають справу. Ну, і звично змінили в останню мить закон про вибори на власну користь, аби суперники, що намірилися з ними зіграти в шахи, дістали натомість дошкою по голові.
Те, що закон не може мати зворотної дії, а отже й не може вимагати, аби сьогоднішні учасники виборчого процесу зареєструвалися заднім числом рік тому, є очевидним, здавалося б, для кожного юриста-початківця, проте навряд чи котрийсь "незалежний" український суд наважиться належно це оцінити.
Гра з правилами, а не за правилами є характерною рисою всіх українських "еліт", і в цьому сенсі новий режим відрізняється від попередніх лише більшою нахрапистістю та безсоромністю.
Тож саме час, мабуть, повернутися до простодушних запитань Дмитра Потєхіна і чесно сказати собі та іншим, що наш король та його свита насправді голі. Вони отримали сумнівний карт-бланш на запровадження закону й порядку та здійснення невідкладних реформ.
Натомість вони запроваджують іще більший нелад і беззаконня, а "реформи", які вони здійснюють, слугують виключно їхнім місцевим бізнес-партнерам та московським патронам.
Тому для початку постараймося скрізь, де можливо, вживати їхні звання та посади виключно у лапках чи з приміткою "так звані".
Тому що насправді ми не маємо легітимного уряду, легітимного парламенту, легітимного суду. Ми маємо просто людей, які себе називають "міністрами", "депутатами" й "суддями".
Хай собі називають. Ми не зобов'язані їм підігрувати у цій їхній грі з правилами.
Микола Рябчук, для Західної Аналітичної групи
