Кожні вибори після 2004 року в Україні доленосні в прямому сенсі, з кожними виборами формуються писані та неписані правила української демократії. Зниження їхньої напруги, зменшення кількості компромату та бруду, що виливається на голову виборців, і проведення в дедалі демократичнішій обстановці є, без сумніву, позитивом.
Перший позитив - те, що Україна навчилася проводити будь-які вибори в демократичний спосіб, а волевиявлення українців є вільним. Заяви політиків про можливі масові фальсифікації не знайшли свого підтвердження і лунають суто для виправдання власних поразок.
Нині відсутні механізми здійснення масових фальсифікацій і відбувається жорстка політична конкуренція між політичними силами, представленими у виборчих комісіях. Це призводить до мінімізації фальшувань результатів виборів.
Хоча підтвердження цієї тези може дати тільки голосування в другому турі виборів. Однак, на наш погляд, Верховна Рада радше не буде спроможна внести зміни до виборчого законодавства і видалити норми, які теоретично можуть призвести до фальсифікацій. А саме: про голосування "на дому" та внесення у списки виборців безпосередньо в день голосування.
Другий позитив - поява політиків, які можуть реально претендувати на роль "третьої сили" в українській політиці та оформлення українськими громадянами відповідного запиту.
Передусім маються на увазі Сергій Тігіпко та Арсеній Яценюк. Сума голосів, віддана за них під час голосування, перевищує 20% тих, які взяли участь у голосуванні. Це свідчить про те, що суспільство в пошуках "третьої" сили побачило політиків, які говорять про зміст політики, а не тільки про її форму та образи.
Якби не помилки Яценюка із самопозиціонуванням у передвиборчій кампанії та не така агресивна реклама (що абсолютно не відповідала його внутрішньому змісту), результати могли б бути вищими.
У будь-якому разі цим двом кандидатам необхідно сфокусуватися на партійному будівництві та активній присутності в політичному інформаційному просторі в найближчому майбутньому.
Оцінкою їхніх реальних можливостей щодо формування ефективних політичних команд стануть травневі вибори до місцевих рад та/або можливі дострокові парламентські вибори. Саме після проведення їх можна буде остаточно говорити про реалізацію ідеї "третьої сили" в українському політикумі.
Третім позитивом цієї кампанії є програш, а по суті фіаско - політиків першої хвилі української незалежності - і з лівого, і з правого ідеологічного фронту - тим, хто більш як десять років формував українську політику.
Тепер Володимир Литвин точно знає, якому відсотку українців "він потрібен". Петро Симоненко може тішитися тим, що рівень йог підтримки в країні залежить від рівня геронтологічного складника суспільства. А Олександр Мороз ще довго нарікатиме на необачний крок зі створення коаліції у Верховній Раді з Партією регіонів 2006 року.
Людмила Супрун, Юрій Костенко та Михайло Бродський як політики поховали свої колись непогані партійні проекти. Стосовно Бродського це достатньо прикро, оскільки в українському партійному просторі не залишилося жодної партії, яка хоча б на рівні декларування пропагувала ліберальні ідеї.
Як висновок: в Україні хоча й дуже мляво, все ж таки відбувається еволюційна ротація еліт.
Певним позитивом можна вважати зменшення кількості "технічних" кандидатів у президенти порівняно з виборами 2004 року.
З одного боку, подібна технологія стала дорожчою, до чого призвело запровадження грошової застави. З іншого - вона перестає бути потрібною для кандидатів: їм вже не потрібно виливати відвертий бруд чи поширювати фальсифіковану інформацію про своїх опонентів або ж будь-якою ціною прагнути отримати перевагу у виборчих комісіях.
Негативи виборчої кампанії:
По-перше, українські виборці досі не навчилися голосувати розумом. Серцем, шлунком - чим завгодно, але тільки не розумом. Суспільство продовжує перебувати в стані соціальної шизофренії. А популізм дотепер залишається основним методом виборчої кампанії, що означає: у пересічного виборця бажання отримати "все і зараз" є ключовим.
Клянучи на чому світ стоїть олігархію, говорячи про її двох головних провідників у політиці як про представників "зла" для України, в першому турі вперто голосують саме за це "зло", щоб у другому вибирати з меншого.
Наскільки простішим був би вибір, якби до другого туру потрапили, наприклад, Тігіпко та Яценюк. Тоді обирали б найкращого, а не голосували проти найгіршого. Якщо суспільство не навчиться взагалі не робити вибору "з двох бід", то українська приказка "про бідних і дурних" буде актуальною ще дуже довго.
По-друге, результат кампанії в основному визначають фінансові ресурси. А оскільки громадяни досі не готові до ідеї, що саме вони через партійні внески, бюджетне фінансування та пожертви на виборчу кампанію мають фінансувати своїх політиків і політичні партії, це й далі означає беззаперечність впливу великого капіталу на хід кампанії, результати виборів і, відповідно, державну політику.
Саме фінанси та адміністративний ресурс визначали обсяг часу кандидатів у медіа-просторі.
Саме фінанси та адміністративний ресурс визначали обсяги наочної реклами та рекламної продукції в кандидатів.
Саме ті кандидати, кампанії яких були найзатратнішими, здобули перші місця.
Суспільство не в змозі проконтролювати витрати на такі кампанії, а ще краще - контролювати та обмежувати фінансове наповнення передвиборчих фондів. Одночасно використання адміністративних і бюджетних ресурсів під час проведення кампанії кандидатами, які перебувають при владі, збільшилося.
Виборча кампанія ще раз засвідчила: такі кандидати, незважаючи на свою партійну належність, потребують жорсткого і суворого контролю щодо використання суспільних ресурсів у власних політичних інтересах. Наразі таких механізмів не існує.
Спроба Анатолія Гриценка провести кампанію на гроші виборців дала позитивний результат тільки в тому сенсі, що він зробив це першим. Однак достатнього фінансування для кампанії не принесла.
По-третє, хоч би хто з двох претендентів, що залишилися, став президентом України, він буде змушений визнати реальний стан справ. А цим реальним станом є наявність системних політико- правової та соціально-економічної кризи.
Неефективні державні та соціальні інститути призводять до колапсу держави. І виходом з цих криз вже не можуть бути косметичні латання законодавчих прогалин або подальший соціальний популізм.
Виходом можуть бути тільки реальні глибинні комплексні реформи в усіх сферах суспільного життя. Конституційна, адміністративна, судова, реформа правоохоронної сфери, місцевого самоврядування, антикорупційна - це ті реформи, без здійснення яких під загрозою опиняється сама українська державність.
Відсутність реформ в освіті, медицині, ЖКГ ставлять під загрозу саму фізичну можливість життя українців.
Біда в тому, що такі реформи потребують жорстких і непопулярних заходів, про які кандидати виборцям нічого не говорили і які не були предметом виборчих програм.
Чи вистачить кандидатам волі, сили, мужності зрозуміти, що вони "тимчасові", а їхні діла можуть пам'ятати вічно? Чи вистачить їм мужності розпочати реформи, розуміючи, що результати їхніх зусиль можна буде побачити вже на політичній пенсії?
 |
Віктор Чумак, старший аналітик програми МЦПД "Демократизація та належне врядування"
