Пора агітації. На вулицях повиростали різнокольорові намети. Стовпи, немов листячко, обліпили листівки. З біл-бордів та лайт-боксів на нас дивляться серйозні і відкриті обличчя нових-старих кандидатів у Президенти України. В повітрі запахло свіжим газетним папером. З телевізорів та радіоприймачів лине солодка пісня передвиборчих обіцянок. Тягне на спогади…
Ще у 2006-му році, під час однієї з таких «пір року» (я маю на увазі виборчу), сталася ціла низка випадковостей, що, з рештою, як виявилось, відбулись цілком закономірно. Одного чудового дня моя прекрасна колега (членкиня Кіровоградської обласної територіальної виборчої комісії) попросила її підмінити на чергуванні в неділю – 5 лютого 2006 року (хоч і вихідний, але їй неможливо було відмовити!). Вже під час самого чергування дістав “наряд внє очєрєді” - відвідати конференцію партії “Третя сила”, провести яку приїхав сам “співучий ректор” Михайло Поплавський (він був другим номером у виборчому списку).
Слухаючи “надзвичайно цікаві” розповіді про те, якою перспективною є партія, як багато відсотків вона візьме на виборах, як добре запам'ятовується її назва (БРЕНД!), я вже починав засинати... аж раптом пролунали такі слова: “52 партії ідуть у парламент! 52!!! Хто їх знає? Ніхто! Тому, хто зможе зараз встати і всі їх назвати – 1000 доларів даю!”... і тут я прокинувся... подумки почав перерахувати відомі мені партії та блоки, і, коли дійшов до 3-го десятку, вирішив спробувати своє щастя! “Міша” спершу не повірив, почав звинувачувати у нечесних прийомах – ніби я комусь подзвонив, десь прочитав... та після демонстрації безнадійно розрядженого мобільного він запропонував мені скласти список і принести йому у кінці конференції. Моє запитання – «Писати партії, блоки, чи суб'єкти виборчого процесу, зареєстровані ЦВК?» - збило його з пантелику, тож він сказав: “Пиши все, шо знаєш!” І, під шепіт сусідів-третьосильців “Ти що – дурень? Він же жартує! Він нічого тобі не дасть! От наївна дитина...”, в мене вийшло 65 партій та 14 блоків, до яких належали деякі з них!
Передавши йому перелік, ми домовились про зустріч увечері, на прес-конференції перед його концертом. Там, після перевірки правдивості мого переліку, він мав або віддати мені гроші, або “послати”... На пресконференції він відверто “морозився”, однак я вже розповів цю історію знайомим журналістам, тож відступати було нікуди! Згодом я все ж добився з ним переговорити, і отримав на вибір два варіанти: або він тут тихо і непомітно відраховує зароблені мною гроші і ми вже ніколи не зустрічаємось, або викликає на сцену посеред концерту і урочисто вручає... ну, ви здогадались, який зі способів я обрав... Наступний тиждень мене просто розривали на частини з проханнями дати інтервю, і ще довше місто обговорювало небувалу подію – я отримав і гроші (у гривневому еквіваленті це становило 5100), і визнання!
Ця подія, напевне, стала першим прикладом відповідальності політиків перед своїми виборцями за власні обіцянки. Даний приклад показує, що досягнути виконання обіцянки не так вже й просто, і вимагає від нас певних зусиль.
Сьогодні я продовжую ловити політиків «за язика», але вже у дещо іншій іпостасі та за допомогою якісно вищих форм і більших масштабів. Нині я – член Національного комітету та керівник Креативного департаменту Всеукраїнської громадянської кампанії «МОЛОДІЖНА ВАРТА: молодь за вами спостерігає!» та один зі спікерів кампанії «Новий Громадянин». Це чи не єдина подібна ініціатива громадських організацій в Україні, що ставить собі за мету зробити українську політику, а разом із нею – і все суспільство – відповідальними.
Громадянські кампанії «Новий Громадянин» та «МОЛОДІЖНА ВАРТА» - це спроба здійснити над завдання. Показати суспільству – необхідність відповідальності, та показати політикам – запит на цю відповідальність з боку суспільства.
Це стосується і кожного з нас. Ми маємо подолати свою лінь, страх, пасивність, байдужість і взяти на себе відповідальність за власну долю і власну країну.
Ми – Нові Громадяни.
Дмитро Сінченко для ресурсу "Політичний оглядач"
