Перспективи українства
Спостерігаючи та рефлексуючи кризу, автори дійшли висновку, що вона телеполітиками і телеполітологами оцінюється геть зовсім неадекватно. Сьогодні йдеться не про перспективи політичної системи чи навіть територіальної цілісності України.
Ці процеси в історичному плані здоланні – навіть втрата цілісності України в історії не раз траплялася, тобто Україна не раз опинялася у складі інших імперій чи розколювалася на декілька частин — але українство відтворювалося та розвивалося. Сьогодні ж актуалізується загроза деградації та втрати українства, як самоцінної, конкурентної, перспективної ідентичності.
Всі руїни України
В історичній самосвідомості українців міцно закорінено той історичний факт, що Київська Русь являє собою одну з форм української державності. Навіть, недолугий і політично маніпульований проект телеканалу "Інтер" "Великі Українці" вивів (штучно, технологічно?) на перше місце серед "великих українців" великого князя Київського Ярослава Мудрого – наймогутнішого середньовічного володаря давньоруської держави.
Хоча, сам топонім – "Україна" вперше зафіксовано у 1187 році у Київському літописі, за 130 років по смерті Ярослава.
Хрестоматійною є думка про те, що відсіч ордам Батия у 1240 році Русь не змогла дати перш за все через роздробленість її тодішньої панівної верхівки — зрадницьку позицію володарів багатьох князівств, які сподівалися, що навала якимось чином не зачепить їх, або й намагалися отримати ярлик на князювання та збір данини від ординських ханів.
Київську Русь значною мірою поглинула Золота Орда, з якої пізніше виникли Московське Царство – Російська Імперія. Отже, за участі умовно-азійської цивілізації у XIII ст. сталася Перша Руїна.
Та на той час на південно-західних теренах давньоукраїнської держави вже постало потужне Галицько-Волинське королівство, яке, зокрема, за династичним правом можна розглядати як прямого спадкоємця Київської Русі.
Найбільшими суперниками цієї чималої держави були Польща, Угорщина і Золота Орда. У 1340 році після смерті отруєного власними боярами останнього легітимного правителя королівства Юрія ІІ, за сприяння тодішнього політичного класу – боярської аристократії, почався тривалий переділ території цієї держави між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. За участі умовно-європейської цивілізації сталася Друга Руїна.
Але культурна і демографічна спадщина Київської Русі і Галицько-Волинського королівства виявилася настільки укоріненою, що у Великому князівстві Литовському 90% відсотків земель населяли слов’яни, а давньоруська (староукраїнська-старобілоруська) мова, культура та закони (традиція "Руської правди" Ярослава Мудрого, що знайшла свій відбиток у Статуті Литовському) були панівними у цій державі.
Офіційно вона звалася Велике князівство Литовське, Жемайтійське і Руське. З 1569 року, коли було укладено Люблінську унію, постала найбільша за територією держава тодішньої Європи – Річ Посполита.
Саме на її південно-східних кордонах у ХVI сторіччі починає формуватися унікальне державно-суспільне утворення – Запорізька Січ.
Козацтво, як спосіб життя та суспільно політичне явище, відоме на українських землях з ХІV сторіччя.
Втім, деякі романтики від вітчизняної історії вважають першим козаком діда Ярослава Мудрого – Святослава Хороброго, подовжуючи, таким чином, козацький родовід аж до середини Х сторіччя.
Але зміцнення козацтва та початок набуття ним геополітичної суб’єктності пов’язані з іншим князем і полководцем – Дмитром Вишневецьким, якому козаки дали прізвисько Байда.
Заснований ним десь у 1556 році на Дніпровських порогах на острові Мала Хортиця замок поклав початок Січі Запорозькій.
Її виникнення було зумовлене військовими та політико-економічними причинами. Колонізація родючих земель та закріпачення селян католицьким і православним панством Речі Посполитої зумовили, з одного боку, відтік на Січ численних селян, які не бажали коритися феодалам. З іншого, розвиток господарства і зростання кількості населення на українських чорноземах притягував до них погляди "неситого ока" кримських ханів.
Отже було що, від кого і кому захищати і, звісно, на кого нападати. Словом, козакам було де погуляти.
Січ відіграла ще одну безпрецедентну, як для війська, у світовій історії роль – культурно-освітню і державно-церковну.
Вступивши разом з усім Військом Запорізьким до Київського Богоявленського братства, його найславетніший кошовий отаман, гетьман Петро Сагайдачний, не лише захистив православне священство та міщан від сваволі польської шляхти, але й зберіг Братську та Лаврські школи, на базі яких митрополит Петро Могила заснував у 1632 році Києво-Могилянську Академію.
Іншою дією Петра Сагайдачного, відгомін якої понині має вплив на релігійно-культурне життя України, стало відновлення у 1620 році, за його дипломатично-військового забезпечення, патріархом Ієрусалимським Феофаном української православної церковної ієрархії на чолі з Київським митрополитом Іовом Борецьким.
Таким чином саме Петро Сагайдачний заклав військові, політичні,освітні та культурно-релігійні передумови для розвитку національної самосвідомості українців та створення козацької держави Богдана Хмельницького, що стала спадкоємцем культури і традицій попередніх українських держав.
І на неї чекала така сама доля – Руїни. Різновекторна геополітична орієнтованість тодішнього політикуму – козацької старшини, яка, запобігаючи ласки іноземних монархів, переймалася винятково власними шкурними інтересами, не дала змоги гетьману втілити задум створення української держави як Великого князівства Руського зі столицею у Києві.
Після його смерті, у 1657 році, власне і почався той період, що у народній пам’яті, а згодом і в історичній літературі дістав назву – Руїна. Саме тоді вперше Україна поділяється на Правобережну та Лівобережну з окремими гетьманами. Через конфлікт умовно-європейської та молодої умовно-російської цивілізацій у пропонованій авторами послідовності сталася Третя Руїна.
Вона тривала аж до 1687 року, коли на гетьманство було обрано Івана Мазепу. З періодом його правління, яке закінчилося у 1708 році, пов’язують розвиток освіти, будівництво численних храмів, монастирів, замків та шкіл.
Але його спроба унезалежнити Україну від Москви з допомогою союзу зі Швецією, призвела до чергового розколу у правлячій козацькій верхівці і до, здавалося б, остаточної Четвертої Руїни через той самий конфлікт між умовно-європейською та умовно-російською цивілізаціями.
Та спадщина доби Івана Мазепи виявилися не лише у численних архітектурних шедеврах "мазепинського бароко". Його наступник, перший в українській історії керівник уряду "в екзині" та засновник традиції українського "діяспорянства", Пилип Орлик лишив по собі унікальний у цивілізаційному розумінні правовий документ – Конституцію, заклавши тим самим культурно-правову і державницьку традицію України більше як на двісті років наперед.
Самоусвідомлення себе як народу та прагнення до власної державності українці зберегли та розвинули у складі всіх імперій, де вони перебували: Російській, Австрійській та у Речі Посполитій.
Наприкінці Першої світової війни в України знову з’явився шанс проголосити себе державою. Послідовно протягом 1917-1919 років виникає Українська Народна Республіка, очолювана Михайлом Грушевським, Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським та Директорія Симона Петлюри.
Знову "істеблішмент" азартно бореться за владу, залучаючи до цього спільників ззовні. Закінчується ця боротьба кривавим встановленням радянської влади. П’ята Руїна постає як початок умовно-радянської цивілізації.
Національні рухи на околицях колишньої Російської Імперії, зокрема і український, змушують Володимира Леніна утворити Радянський Союз, як формально конфедеративну державу.
В СРСР Україна розвинулася як індустріальна країна з потужним науковим та освітнім потенціалом, її кордони охопили більшість територій, що заселені українцями. Заплатити за це довелося мільйонами жертв репресій, Голодомору, Другої світової.
Але, водночас, у складі СРСР Україна розвинулася у високоіндустріальну країну, де вироблялася високотехнологічна продукція. Слід визнати, що ця спадщина виявилася майже зайвою для України пострадянської. Практично припинилося авікосмічне- та кораблебудвання, жевріє потроху лише машинобудування.
Радянський Союз спіткала нагла смерть: вчора був, а сьогодні вже нема. Україна стала самостійною по факту, але вона єдина з країн колишнього СРСР, яка сумлінно виконала формальну процедуру виходу із нього, затвердивши Акт проголошення незалежності на загальнонародному референдумі 1 грудня 1991року.
"Провідники нації" знову заходилися ділити владу. Всі шанси модернізації країни та розвитку її інфраструктур було змарновано у корупції та мародерстві політиків.
Можна було б і перечекати, як завжди, поки всі вони поділять владу і власність, але світова Криза не дасть нам цього зробити. Отже є всі підстави вважати, що українці знаходяться напередодні Шостої Руїни, яка знову виникатиме через інтелектуально-культурну, моральну та фахову неспроможність "еліти" на тлі суперництва за контроль над Україною між умовно-західною та умовно-російською цивілізаціями.
Як і завжди це бувало в минулому, українська еліта не захоче брати відповідальність за Руїну. Як і раніше, причинами Руїни будуть названі ті ж самі: КРИЗА, ВІЙНА, ДІЇ ЧУЖИХ ДЕРЖАВ на українській території.
В чому суть українства?
Оглядаючи ще раз історію України, намагаємося запитувати: що є в нас таке, що постійно зберігалося, що, з одного боку, дозволяло досить швидко відновлювати культуру, а, з іншого боку, породжувало нову руїну?
Українці могли швидко відновлювати та розвивати культуру, але не могли самостійно здійснювати створення, трансляцію та збереження цивілізаційних структур.
Не могли не тому, що не прагнули, а тому що постійно знаходилися між європейською, російською, умовно-азійськими та мусульманськими цивілізаціями, і жодна з них не могла дати приклад цивілізаційної зв’язності для України, як Порубіжної культури-цивілізації. Такою і є Україна.
Порубіжна культура-цивілізація не може безпосередньо запозичувати цивілізаційні структури з якоїсь однієї цивілізації, бо вони всі на неї впливають одночасно.
Тобто Україна ніколи не могла робити того, що могла робити будь-яка європейська культура-країна, всі з яких належали до однієї цивілізації і могли в принципі вільно обмінюватися досягненнями культур, посилюватися-послаблюватися і підпадати під владу одна одної, не зазнаючи руїн при цьому.
В Європі роль цивілізаційного лідера в ретроспективі історії виконували різні культури – Іспанія, Німеччина, Голландія, Британія, Швеція, Франція. Але така робота щодо корекції системи мотивацій до відтворення та розвитку цивілізації була пов’язана з однією і тією ж європейською ідентичністю.
В цьому сенсі, перебуваючи всередині однієї цивілізації, можна дозволити собі паразитувати на сьогоденному цивілізаційному лідері, зберігаючи при цьому шанс стати колись лідером самому. Але на географічній межі зустрічі трьох різних цивілізацій, різновекторне цивілізаційне паразитування обертається періодичними руїнами національної культури.
Культура – це зразки, еталони і норми в процесах відтворення, трансляції, збереження та перетворення. А цивілізація – це система мотивацій людини, соціальних груп, суспільства загалом в процесах їх (мотивацій) відтворення, поширення та перетворення.
Країни, які здатні працювати з творенням чи перетворенням системи мотивацій, є цивілізаційними лідерами. Інші країни є паразитарними щодо них в цивілізаційному сенсі. Відтак Україна раз у раз відтворювала досить конкурентну культуру, але після часів Київської Русі, та можливо, часів Сагайдачного була цивілізаційно несамостійною, паразитарною.
Існують різні способи і структури зв’язності цивілізацій, які дозволяють їх повсякчас відтворювати та розвивати.
Приміром, сакральні релігійні тексти, періодично змінювані пророками, для єврейської цивілізації; аристократичні традиції, що осмислюються в літературі-філософії, для європейців; досить незмінна етика (конфуціанство-даосизм) з визначальною роллю держави для Китаю; кастова система, що осмислюється в онтологічних уявленнях індуїзму, для Індії; корпус етичних традицій ісламу для мусульманських країн; правова система етичних прецедентів здійснення судочинства у Британії та США.
З усього цього тільки аристократичні традиції, що осмислюються в літературі та філософії, нам найбільше близькі.
Ментально і географічно переважно належачи до європейської цивілізації, Україна в мирні періоди своєї історії встигала тільки закріпити для збереження власну культуру, але не встигала досягнути цивілізаційної зв’язності всередині власних аристократичних традиції та досить успішно розвивати власну літературу та філософію як спосіб фіксації та трансляції мотивацій, оскільки різні цивілізації постійно розривали її на шматки.
Україна завжди знаходилася в цивілізаційних лещатах, що періодично призводило до руйнування її культури. Таким чином культура України після чергового зруйнування відтворювалася всередині народу, який змушений був продукувати кожного разу нову еліту, оскільки стара еліта знищувалася в цивілізаційному протистоянні і в принципі не могла мати єдину цілісну і більш-менш неперервну у часі цивілізаційну орієнтацію.
Ми є нацією, якою з кінця ХVІІ століття править еліта, яка стала нею у першому-другому поколінні.
Україна, з часу свого усвідомлення після Київської Русі, як кордон різних цивілізацій була паразитарною – вона епізодично розвивала та час від часу відроджувала після руйнування свою культуру, але вперто і послідовно знову і знову вибирала для паразитування ту чи іншу цивілізаційну орієнтацію: Річ Посполита, Туреччина-Кримське Ханство, Австро-Угорщини, Московія-СРСР.
Згадайте Тарасову картину "Посли у Чигирині". Такий підхід її політичних лідерів був зумовлений тим, що вони розуміли неможливість самостійно вистояти проти інших цивілізацій. Тобто Україна завжди змушена була обирати цивілізацію з сильною історичною перспективою, отримуючи мир та спокій на деякий період.
Українство – це регулярне створення-руйнування-відновлення та розвиток національної культури за умов періодично змінюваного вибору цивілізаційної орієнтації.
Невичерпним джерелом для здійснення першого циклу цього процесу – створення, була традиція української сільської культури. Місто більш підвладне асимілятивним процесам. Але ХХ-ХХІ століття поставили на межу знищення селянство, як самоідентифікований суспільний прошарок.
Зараз у деяких експертів існує уявлення, що маємо справу з боротьбою "України модерної" і "України традиційної", тобто чисто культурне уявлення про боротьбу різних нормативних систем.
Насправді проблема українства має не культурний, а цивілізаційний характер, наявна боротьба різних цивілізаційних систем мотивацій: умовно європейської індивідуалістичної споживацької системи мотивацій і російської колективістсько-патерналістської позірно-ідеалістичної системи мотивацій. Тобто в Україні конфліктують не стільки культури, скільки цивілізації.
Тепер ми спробуємо дати більш складне уявлення про культуру, цивілізацію та духовність. Культура – це не просто еталони, зразки на норми, це ще й процеси осмислення, які позиціонують норми серед інших норм.
Тобто не осмислене – не може бути нормою. В той час, як цивілізація це не просто окремі мотивації, це система мотивацій, яка має домінуючу мотивацію. Коли міняється тип домінуючої мотивації, міняється і тип цивілізації.
Мотивації осмислюються в культурі як смисли, а смисли систематизуються в цивілізації як мотивації. Тобто культура представлена в цивілізації, а цивілізація – в культурі, їх зв’язок може бути зрозумілий як зчіпка "смисл-мотивація".
Оскільки культура та цивілізація завжди пов’язані, дуже часто їх не розрізняють, а якщо і розрізняють, як, наприклад, Шпенглер, то розглядають цивілізацію як найвищий розвиток культури, яка транслюється, але вже не розвивається, що в принципі невірно.
Коли західні країни намагаються передати нам свої еталони, зразки та норми, то цього недостатньо. Бо іншокультурні норми, потрапляючи в середовище з іншою системою мотивації, реалізуються зовсім інакше, ніж в тому цивілізаційному середовищі, звідки вони походять.
Отже разом з нормами західного життя, які ми ще якось можемо бачити, контролювати, впливати на їх інтерпретацію, нам також передають (нав’язують?) і системи мотивацій, які не можуть бути нам органічно притаманними і на які ми не впливаємо.
Системи мотивацій передаються через рекламу товарів та послуг; через корпоративну політику західних компаній, які працюють тут; через освітні технології та тексти, які містять мотиваційну складову; через кінофільми, які містять поведінкові стереотипи. Всього цього, на відміну від культурних норм, ми принципово не контролюємо, не осмислюємо, не перетворюємо.
Коли культури різні, а цивілізація одна, як от культури різних емігрантів в США, то культури з часом порозуміються. Коли культура одна, а цивілізації різні, як от в Україні – то порозуміння без утворення цивілізаційної єдності практично неможливе.
В Україні завжди був мир, коли напрямок цивілізаційного паразитування всіх українців влаштовував. От коли різні частини України бажали паразитувати на різних цивілізаціях, то в Україні виникали конфлікти, які закінчувалися "руїнами". І після нинішньої можливої "руїни" Україна, без сумнівів, з часом відродиться як цілісна країна, але може назавжди втратити українство.
Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, Корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика"
