Якби кризи не було, її варто було б придумати.
Ця банальна фраза є чудовою відправною точкою для міркувань про подальшу долю України. Криза гранично чітко оголила те, про що більшість із нас не хотіла замислюватися всерйоз. Ми відчували, що в останні роки розвиток держави йде не так, але сподівалися, що все як-небудь владнається. Саме.
Світова економічна криза, яка трясе систему української влади й країну в цілому, показує – саме нічого не владнається. Якщо навіть в умовах такого виклику правляча верхівка не може відволіктися від своїх чвар і зайнятися державними стратегіями, значить ці клітини організму занадто хворі. Їх не треба лікувати, них необхідно позбуватися.
Українська політична еліта лякаюче не відповідає часу, країні, призначенню. Причому, мова не йде про "жовтогарячих" або "біло-блакитних". Цей розподіл у дійсності не значить нічого: за різними кольорами стоїть одна сутність - розкладання й неадекватність.
Якби не світова криза, нинішня система могла б існувати ще досить довго. З горем навпіл, але в умовах відносної зовнішньої стабільності роками можна втримувати важелі держкерування у своїх руках. Використовуючи час для особистого збагачення й задоволення амбіцій.
Однак, сьогоднішні економічні потрясіння спрацьовують як каталізатор - поволі визріваюче народне невдоволення починає вирувати інтенсивною хімічною реакцією. Можна подякувати кризі за те, що вона прискорює процеси, які й так були неминучими.
Соціальний барометр чітко відображає домінуючі розумонастрої - "Геть усіх!" та "Дістали!" - ось гасла нашого часу.
Усі відчувають, що владу настав час змінювати. Ніхто не розуміє, як це робити.
"Молоді та зухвалі", що піднялися на хвилі кризи, ретельно приховують свою розгубленість. Де сьогодні Юрій Романенко, творець "Маніфесту середнього класу"? Кілька ігрових акцій, кілька поїздок регіонами - і повна відсутність розуміння, що далі. Наскільки це наблизило нових людей до влади? Ні наскільки.
Погано в цій ситуації те, що енергія виливається в спорадичні безглузді дії. Трохи "флешмобів" не дають ніяких результатів - і ентузіазм більшості пропадає геть-чисто.
Дрібне соціальне бурління нічим не закінчується - вся пара йде в гудок. Революціонери, що не відбулися, розходяться по домівках. Всім подяка, усі вільні.
Очевидно: сили, які претендують на роль нової еліти, абсолютно не уявляють, як діяти. Узяття влади представляється їм чимсь схожим на виграш в лотерею. Приборкати хвилю й влетіти на ній у коридори парламенту. Чистої води фантазія.
Уявімо собі такий розвиток подій: сьогодні перебувають чесні шляхетні люди, які бажають врятувати країну. Вони збираються в партію або рух. Відразу починається формування списків, "вибори гетьмана", партійні з'їзди, інше.
Ідеології й стратегії дій немає - наближаються вибори і якось "не до того". Немає й грошей на кампанію - на самофінансування партія не виходить, спонсори розмірковують, чи варто зв'язуватися з "молодняком". Вибори партія, звичайно, програє. І назавжди зникає з політичного обрію, як до цього вже зникли десятки інших.
Навіть якщо припустити щось зовсім фантастичне - наявність доброго спонсора й команди, що виходить на ринг безпосередньо зараз ... Із чим? Що вона пред'явить світу, крім традиційного "Україні потрібні зміни"?
Швидше за все, вийде щось накшталт Команди Озимого Покоління на новий лад - величезні витрати й феноменальний результат в 2,02 відсотки. Таких не беруть у парламент.
Чи варто вдатися до насильницької зміни еліт, раз законні способи виявляються такими важкодоступними? Навряд чи. Якою б сприятливою для бунту не здавалася сьогодні ситуація, вона виглядає такою лише на перший обивательський погляд.
Так, влада гризеться усередині себе й про ефективне керування державою не йде й мови. У країні трапляються прецеденти "стачкомівської самоорганізації" - наприклад, у Херсоні, де робітники захоплювали завод, а потім і будинок обладміністрації.
Здається, що момент, як ніколи, сприяє збройному повстанню.
Але! Спробуємо поглянути на те, що відбувається, тверезо.
Коли будь-яка система відчуває зовнішню загрозу, вона миттєво забуває про існуючих усередині її протиріччях. І мобілізується для того, щоб дати відсіч ворогу.
Можна бути впевненим: у випадку виникнення загрози насильницького скинення, нинішня владна верхівка миттєво забуде про свої конфлікти. І встане пліч-о-пліч, як у свій час на Майдані.
Також не варто думати, що представники так званої "опозиції" вийдуть із народом на один бік барикад. Хоча б тому, що регіонали самі є "добре впакованими" олігархами, зацікавленими не в соціальній справедливості, а в прибутковості своїх шахт і заводів. В основному, за рахунок дешевої робочої сили.
"Опозиціонери" прекрасно розуміють, що повна зміна політичної еліти - це кінець і їм теж. Тому ситуативно вони, звичайно ж, об'єднаються зі своїми "ідейними супротивниками" у випадку серйозного народного заколоту.
Залишилося довести цю картинку до логічного завершення. Проти заколотників будуть кинуті силові структури держави. Нехай хтось відмовиться "стріляти в людей". Тоді він просто залишиться в казармах.
До речі, швидше за все, це буде армія, яка складається із простих парувків-призовників. Але для придушення такого повстання вистачить декількох спецназівських батальйонів, добре екіпірованих та уміло виконуючі накази.
Для них кілька тисяч чоловік - це так, раз плюнути. Причому, "кілька тисяч" - це ще досить оптимістичний кількісний показник. Давайте подумаємо, скільки людей всерйоз готові підтримати бунт - не стояння під музику на Майдані, а цілком конкретні силові акції?
Готових вмерти?
Навряд чи їх набереться багато. Навіть "Братерство" Дмитра Корчинського, що уже не перший рік активно використовує радикальну риторику, може й нашкрябає жменьку бойовиків на свої перформанси. Та й то, переважно з молоді, яка потребує, в силу віку, у подібній "активності на свіжому повітрі".
У вас ще залишаються ілюзії? Добре, прикинемо, у скількох сьогоднішніх "молодих і зухвалих" є досвід вуличних боїв? Захоплення й утримання будинків? Виготовлення вибухових речовин? Уникнення від переслідування? Навряд чи такий досвід виявиться хоч у десятка-двох учасників. Неважко припустити, чим закінчиться їхній бравий виступ проти регулярних силових частин.
Не варто забувати й про супутні моменти цивільних конфліктів - комендантську годину, бандитизм, мародерство... Це неминучі супутники будь-якої насильницької трансформації устрою. Придушення заколоту - чудове виправдання для обмеження прав і свобод громадян, нової експропріації й чисток. Для влади. І чудова можливість розгулятися - для злочинності.
Країна виявиться навіть не в 1990-их. Ми будемо відкинуті в 1918-ий рік - під час громадянської анархії й відцентрових процесів...Чи варто говорити про те, чим це загрожує країни, якій і так постійно втлумачують думку про різницю сходу й заходу? Система занадто хибка для того, щоб вона могла витримати такий поворот подій.
Не дуже завидний підсумок майже двох десятиліть незалежності.
Очевидно, потрібний інший шлях. Який?
Створювати справді функціонуючу партію. Здавалося б, така відповідь занадто очевидна. Більше того, хіба в Україні вже не зареєстровано більше півтори сотні партій?
Зареєстровано, але це - муляжі. Повністю ідентичні справжнім партіям, які тільки не працюють. До речі. Ми зазвичай називаємо партії передвиборними або політичними "проектами", розуміючи, що їхнє виникнення/активізація продиктована наближенням чергових виборів.
І все. Ніхто не мислить категоріями "довгих" країнових стратегій. Якісь квазі-роботи в цьому напрямку пред'являються - така "вимога часу", існуючий сьогодні тренд. Але далі фіктивного демонстративного продукту справа не заходить.
Хто знає хоч одне положення "Українського прориву" від Юліи Тимошенко? Хто, читаючи "План розвитку країни" від партії "Віче", не ловив себе на тому, що книга писалася похапцем, спеціально для виборчої кампанії? Як би не наполягав авторський колектив на дворічній роботі, у якій були залучені "тисячі громадян України".
І так усюди. Політичні сили давно не всловлюють інтереси якої-небудь частини суспільства, будучи "речами в собі". І, відповідно, не створюють програм, які збираються виконувати.
Із чого починати будівництво справжньої партії? Очевидно, зі надідеї. Необхідно розуміти, що говорити іншим. Але, щоб сказане звучало переконливо, потрібно вірити в це самому.
Саме зі надідеї народжуються атрибути партії - ідеологія, програма, маніфести. Саме бажання досягти цієї "idea-fix" змушує виконувати заявлене.
Наявність надідеї потрібно не тільки для "зовнішніх", але й для "внутрішніх" цілей. Вона скріплює прихильників, за неї можна пожертвувати життям (нехай і гіпотетично). Хоча звичайно потрібно "жертва" набагато більш прозаїчна - гроші.
Готовність платити хоч і невеликі, але регулярні членські внески, свідчить про справжнє, а не формальне залучення до життя партії. Це чудовий індикатор - навряд чи варто очікувати значимих дій від людини, яка не готова підтримувати свою ідею декількома десятками гривень на місяць.
Партія на "самозабезпеченні" не тільки знаходить необхідний для дії ресурс. Вона перестає мати потребу в інвесторах. А значить - може справді реалізовувати свої завдання. Не перетворюючись у керовану ляльку з ярликом продажності.
Власне, це те, чого катастрофічно немає у всіх "проектів". Виникаючи "під вибори" вони фізично не мають часу подумати про те, що ж говорити місту й світу; не можуть сформувати автономних систем життєзабезпечення.
Найчастіше єдина ідея, що поєднує учасників - це ідея спільного заробітку. Витрачати сили на створення якоїсь ідеології, коли ось вони, вибори - "на це немає часу". Так виходить ще один муляж. Як уже було сказано вище, без шансів на довге життя.
Українська правда
Чи варто вдатися до насильницької зміни еліт, раз законні способи виявляються такими важкодоступними? Навряд чи. Якою б сприятливою для бунту не здавалася сьогодні ситуація, вона виглядає такою лише на перший обивательський погляд.
Так, влада гризеться усередині себе й про ефективне керування державою не йде й мови. У країні трапляються прецеденти "стачкомівської самоорганізації" - наприклад, у Херсоні, де робітники захоплювали завод, а потім і будинок обладміністрації.
Здається, що момент, як ніколи, сприяє збройному повстанню.
Але! Спробуємо поглянути на те, що відбувається, тверезо.
Коли будь-яка система відчуває зовнішню загрозу, вона миттєво забуває про існуючих усередині її протиріччях. І мобілізується для того, щоб дати відсіч ворогу.
Можна бути впевненим: у випадку виникнення загрози насильницького скинення, нинішня владна верхівка миттєво забуде про свої конфлікти. І встане пліч-о-пліч, як у свій час на Майдані.
Також не варто думати, що представники так званої "опозиції" вийдуть із народом на один бік барикад. Хоча б тому, що регіонали самі є "добре впакованими" олігархами, зацікавленими не в соціальній справедливості, а в прибутковості своїх шахт і заводів. В основному, за рахунок дешевої робочої сили.
"Опозиціонери" прекрасно розуміють, що повна зміна політичної еліти - це кінець і їм теж. Тому ситуативно вони, звичайно ж, об'єднаються зі своїми "ідейними супротивниками" у випадку серйозного народного заколоту.
Залишилося довести цю картинку до логічного завершення. Проти заколотників будуть кинуті силові структури держави. Нехай хтось відмовиться "стріляти в людей". Тоді він просто залишиться в казармах.
До речі, швидше за все, це буде армія, яка складається із простих парувків-призовників. Але для придушення такого повстання вистачить декількох спецназівських батальйонів, добре екіпірованих та уміло виконуючі накази.
Для них кілька тисяч чоловік - це так, раз плюнути. Причому, "кілька тисяч" - це ще досить оптимістичний кількісний показник. Давайте подумаємо, скільки людей всерйоз готові підтримати бунт - не стояння під музику на Майдані, а цілком конкретні силові акції?
Готових вмерти?
Навряд чи їх набереться багато. Навіть "Братерство" Дмитра Корчинського, що уже не перший рік активно використовує радикальну риторику, може й нашкрябає жменьку бойовиків на свої перформанси. Та й то, переважно з молоді, яка потребує, в силу віку, у подібній "активності на свіжому повітрі".
У вас ще залишаються ілюзії? Добре, прикинемо, у скількох сьогоднішніх "молодих і зухвалих" є досвід вуличних боїв? Захоплення й утримання будинків? Виготовлення вибухових речовин? Уникнення від переслідування? Навряд чи такий досвід виявиться хоч у десятка-двох учасників. Неважко припустити, чим закінчиться їхній бравий виступ проти регулярних силових частин.
Не варто забувати й про супутні моменти цивільних конфліктів - комендантську годину, бандитизм, мародерство... Це неминучі супутники будь-якої насильницької трансформації устрою. Придушення заколоту - чудове виправдання для обмеження прав і свобод громадян, нової експропріації й чисток. Для влади. І чудова можливість розгулятися - для злочинності.
Країна виявиться навіть не в 1990-их. Ми будемо відкинуті в 1918-ий рік - під час громадянської анархії й відцентрових процесів...
Чи варто говорити про те, чим це загрожує країни, якій і так постійно втлумачують думку про різницю сходу й заходу? Система занадто хибка для того, щоб вона могла витримати такий поворот подій.
Не дуже завидний підсумок майже двох десятиліть незалежності.
Очевидно, потрібний інший шлях. Який?
Створювати справді функціонуючу партію. Здавалося б, така відповідь занадто очевидна. Більше того, хіба в Україні вже не зареєстровано більше півтори сотні партій?
Зареєстровано, але це - муляжі. Повністю ідентичні справжнім партіям, які тільки не працюють. До речі. Ми зазвичай називаємо партії передвиборними або політичними "проектами", розуміючи, що їхнє виникнення/активізація продиктована наближенням чергових виборів.
І все. Ніхто не мислить категоріями "довгих" країнових стратегій. Якісь квазі-роботи в цьому напрямку пред'являються - така "вимога часу", існуючий сьогодні тренд. Але далі фіктивного демонстративного продукту справа не заходить.
Хто знає хоч одне положення "Українського прориву" від Юліи Тимошенко? Хто, читаючи "План розвитку країни" від партії "Віче", не ловив себе на тому, що книга писалася похапцем, спеціально для виборчої кампанії? Як би не наполягав авторський колектив на дворічній роботі, у якій були залучені "тисячі громадян України".
І так усюди. Політичні сили давно не всловлюють інтереси якої-небудь частини суспільства, будучи "речами в собі". І, відповідно, не створюють програм, які збираються виконувати.
Із чого починати будівництво справжньої партії? Очевидно, зі надідеї. Необхідно розуміти, що говорити іншим. Але, щоб сказане звучало переконливо, потрібно вірити в це самому.
Саме зі надідеї народжуються атрибути партії - ідеологія, програма, маніфести. Саме бажання досягти цієї "idea-fix" змушує виконувати заявлене.
Наявність надідеї потрібно не тільки для "зовнішніх", але й для "внутрішніх" цілей. Вона скріплює прихильників, за неї можна пожертвувати життям (нехай і гіпотетично). Хоча звичайно потрібно "жертва" набагато більш прозаїчна - гроші.
Готовність платити хоч і невеликі, але регулярні членські внески, свідчить про справжнє, а не формальне залучення до життя партії. Це чудовий індикатор - навряд чи варто очікувати значимих дій від людини, яка не готова підтримувати свою ідею декількома десятками гривень на місяць.
Партія на "самозабезпеченні" не тільки знаходить необхідний для дії ресурс. Вона перестає мати потребу в інвесторах. А значить - може справді реалізовувати свої завдання. Не перетворюючись у керовану ляльку з ярликом продажності.
Власне, це те, чого катастрофічно немає у всіх "проектів". Виникаючи "під вибори" вони фізично не мають часу подумати про те, що ж говорити місту й світу; не можуть сформувати автономних систем життєзабезпечення.
Найчастіше єдина ідея, що поєднує учасників - це ідея спільного заробітку. Витрачати сили на створення якоїсь ідеології, коли ось вони, вибори - "на це немає часу". Так виходить ще один муляж. Як уже було сказано вище, без шансів на довге життя.
Українська правда
