Бувають діти, які починають старіти з моменту народження, і вмирають, так і не встигнувши розвитися. Відповідно до однієї із сучасних теорій старіння, причина цього відхилення в тому, що організм дитини занадто рано втрачає здатність видаляти мутовані клітиники, що утворяться в будь-якому дихаючому організмі під впливом активного кисню.
Згодом кількість "бракованих" клітин накопичується, ефективність роботи всіх органів знижується, досягаючи критичної межі, коли частина органів практично перестає виконувати свої функції й отруює весь організм продуктами розпаду.
Зрештою, навіть під час відсутності важких захворювань, якийсь зовнішній поштовх (переохолодження, вірус, стрес) викликає ефект "доміно", що призводить до смерті.
Закони функціонування держави багато в чому схожі із законами життя людського організму. Будь-яка система приречена на смерть, якщо важлива її частина пропалює усе більше й більше ресурсів, не виконуючи своїх функцій.
Саме так поводиться український державний апарат, чиї клітини (чиновники, депутати, судді) не просто уражені корупцією - багато хто з них давно забули про інтереси суспільства, і використовують службове становище винятково для особистого збагачення.
Україна - молода країна, однак, вона страждає від хвороб, притаманних старим, що імперіям, що розвалюються.
Все це робить державу схожою на "молодого старого", який успадкував одночасно пороки і юності, і старості (старече розкладання, слабоумство з одного боку, непослідовність і розгул внутрішніх протиріч з іншого); але майже позбавленого їхніх переваг: енергії, простоти, налагоджених століттями законодавства та системи держкерування.
Очевидно, що довго існувати такий виродок не може, а криза, що вдарила по усьому Світі, - кращий претендент на роль його ката. Однак громадянам України важливо знати не сам діагноз, а як буде вмирати стара система, що прийде їй на зміну та чи збережеться при цьому країна Україна.
Події останнього років, місяців і тижнів усе більше переконують, що вітчизняні національно-ліберальні лідери, як і частина їхніх опонентів, не просто згодні, але жагуче бажають здати реальний суверенітет в обмін на зовнішню фінансову підтримку, тобто універсальну "гречку" для електорату.
Парадоксально, але їхня позиція має внутрішню чесність.
Дійсно, якщо українська еліта нездатна керувати країною, а іншої еліти немає, значить потрібно передати віжки тим, хто на практиці довів своє вміння робити це, так ще й готові за це заплатити. Єдине, в чому розходяться закляті опоненти, так це в тому, кому здаватися: США з ЄС або Росії.
Лихо у тім, що ні Росії, ні прагматичним Штатам з Європою не потрібні нові нахлібники; проте, вони не відмовляться від економічної колонії - постачальника коштовних ресурсів: дешевих білих працівників, металу й продукції сільського господарства.
При цьому й росіяни, і європейці уважно простежать за поверненням виданих кредитів і виплатою "політичних" або "комерційних" дивідендів.
Першопрестольна зажадає корекції політичного курсу й погашення боргів "натурою" - газовою трубою. А скупа Європа - жорсткої (якщо не жорстокої) економії й наведення фінансового прядка, щоб мати впевненість у тому, що дані в борг кошти не тільки не розкрадуть, але й коли-небудь повернуть.
Показовим щодо цього виглядає недавня заява Всесвітнього банку, який піймав "на гарячому" наших народних депутатів, які намагалися за допомогою прийняття виправлень до проекту закону про держзакупівлі відродити зловживання Тендерної палати.
Керівництво ВБ недвозначно вказало, що ВРУ повинна прийняти ту версію законопроекту, яку розробила експертна комісія банку, а не "дороблену" українськими вмільцями.
Схожа ситуація склалася і з законом про пенсійне забезпечення, з тією лише різницею, що тиск на уряд і депутатів робить МВФ, погрожуючи відмовити в наданні кредитів.
Помітимо, що поки Україна вкрай мало заборгувала МВФ, і не зривала платежів за раніше взятими зобов'язаннями. Нескладно уявити, як будуть себе поводити чиновники фонду у випадку, якщо сума боргу збільшиться, а погроза дефолту стане більш ніж реальною.
Яким би не був привабливим варіант - ще трохи пожити за чужий рахунок, шанси на те, що хтось погодиться за це заплатити, вкрай невеликі. Таким чином, політична еліта з неминучістю встане перед завданням пошуку нових джерел фінансування.
Перекласти всю вагу кризи на населення й дрібний бізнес навряд чи вдасться - вони не тільки не будуть платити, але й піднімуть бунт, відповідно, доведеться розкуркулювати когось іншого.
Найкраще на цю роль підходять українські олігархи, які ще не встигли вивести свої активи із країни. Однак змусити їх ділитися може тільки диктаторський, авторитарний режим, де воля правителя, підтриманого широкими масами, стоїть вище формальних законів.
В умовах кризи популярність радикальних ідей, у тому числі і ідеї "твердої руки", завжди зростає.
У випадку ж України вона лягає на благодатний ґрунт традицій державного патерналізму. Не тільки пересічні виборці, але навіть трудова еліта - працівники розумової праці, схильні до того, щоб жадати від влади підвищення рівня життя, не цікавлячись конкретними механізмами виконання їхніх побажань.
Власне саме на міф про "батьківську" турботу про свій народ завжди спиралися диктатори при завоюванні влади. У свою чергу, зниження рівня життя й несправедливість, з якою незначне, в основному етнічно сторонні меншості одержало у власність багатства всієї країни, може зробити будь-якого харизматичного носія ідеї нової "реприватизації" господарем становища.
Звичайно, правління українського диктатора не буде безхмарним - перепродаж забраного тільки тимчасово зніме проблему поповнення державної скарбниці.
Зате зміцнившись, його влада вже не буде мати потребу в підкупі виборця, тому що буде мати значно могутнішу підставу - насильство й терор. Власне, від готовності й здатності авторитарної влади застосовувати силу спочатку проти олігархів, а потім проти можливих політичних опонентів, залежить стабільність такого режиму.
Обидва попередні сценарії вимагають осмислених, проактивних і рішучих дій або від західної еліти, або від найбільше харизматичних українських лідерів.
Але й ті й інші неминуче зіткнуться з протидією всередині європейських структур або всередині самої України, що з великою ймовірністю призведе до відмови від "великої" гри, збереженню статус-кво.
У такому випадку, українська криза буде поглиблюватися доти, поки не породить стихійні акції соціального протесту й цивільної непокори у всіх регіонах країни.
Люди будуть вимагати тільки одного - забезпечити їм прийнятний рівень життя, причому звертатися вони будуть не до далекої й марної київської влади, а до свого мера, обласної ради і її депутатів.
Останні виявляться майже в безвихідному становищі - не маючи в розпорядженні фінансові ресурси й реальну владу (їх давно забрав національний центр), вони повинні будуть самостійно заспокоїти/очолити народні протести, або втратити владу, а може, і постраждати від фізичного насильства.
У такій ситуації в місцевої влади залишиться тільки один вихід - взяти владу до своїх рук. Це означає: припинити або істотно скоротити відрахування грошей у центр, змусити підприємства платити за місцем їх перебування й приступити до вирішення всіх місцевих проблем самостійно, не звертаючись до послуг прогнилого центрального бюрократичного апарату: судам, прокуратурі, МВС і іншим міністерствам.
Звичайно ж, розвиток економічного сепаратизму загрожує розвалом країни, однак відмова від утримування шкідливих трутнів і сплати корупційної данини за різні дозволи й арбітраж господарських суперечок зробить області багатшими й підніме рівень життя їхніх мешканців.
Роль каталізатора, спускового гачка ланцюгової реакції описаних подій, можуть зіграти майбутні президентські, а потім і парламентські вибори. Вони приречені на те, щоб розколоти політикум і владу на два непримиренних і не довіряючих один одному табори.
Неминуча в цьому випадку боротьба, а, можливо, і безладдя, реалізовані за "молдавським" сценарієм, послаблять національні силові структури і їхній контроль над ситуацією в регіонах, чим спровокують місцеві еліти на здійснення першого кроку в напрямку економічної й фіскальної самостійності.
Реальне життя завжди багатогранніше й складніше за будь-які навіть найпродуманіші сценарії. Однак, неефективність і занепад національної адміністративної й політичної надбудови не дозволяють розраховувати на "світле майбутнє", як не дозволяє сподіватися на нього й стан української економіки.
Швидше за все, на практиці побачимо якесь вигадливе поєднання описаних сценаріїв, але результат однаково буде сумним.
Шанси на те, що криза не зруйнує, а, навпаки, зміцнить країну, те саме що шанси на те, що мінімум 2/3 народних депутатів, раптом усвідомлять себе національною політичною елітою.
І заради власного самозбереження й збереження України (якщо це їх ще хвилює), почнуть перетворювати своїх єдинокровних братів-чиновників, а заодно й себе з феодальних хазяїв країни в її смиренних слуг.
Повірити в можливість такого перелому, поки що дуже складно, але чим чорт не жартує?
Раптом політики, нарешті, зрозуміють, що більшості з них нікуди бігти, а реалізація кожного з названих сценаріїв перетворить їх у пересічних громадян злиденної країни, керованої або варягами, або диктатором, або різношерстою компанією регіональних революціонерів - лідерів юрби. Можливо, зрозуміють, а може, і ні. А раз так, то усім нам не залишається нічого іншого, як утішати себе тією істиною, що "краще жахливий кінець, ніж жах без кінця".
Українська правда
