У мене дві версії. Перша - всі ці європейські лідери просто не знають чогось того, що знає Юлія Володимирівна. Друга версія вже негативна. Може бути, це в них погіршується, а в нас усе поліпшується, тому що ми чомусь не є ні частиною Європи, ні частиною світу?
Замітки телеглядача
Минулого тижня мені напрочуд поталанило. Я знаю як наша прем'єр-міністр не любить з'являтися на телеекрані. Принаймні, вона сама неодноразово говорила, що в період кризи, на відміну від інших політиків-ледарів, у неї немає ні хвилини зайвого часу для того, щоб красуватися на екрані.
Тому вважаю великим везінням те, що, клацаючи навмання канали я випадково попадав то на її короткий (не більше трьох годин) сольний виступ на "Свободі" ICTV, то на її лаконічну чотиригодинну презентацію на "Свободі Шустера". Не враховуючи, звичайно, зовсім уже коротеньких появ прем'єра на всіх інших каналах.
Але головне, звичайно, те, що я побачив у Шустера. Я взагалі будь-який виступ Юлії Володимирівни дивлюся із шоком і трепетом.
Оскільки ця маленька, скромна й доглянута жінка для мене втілює всю нашу величезну, амбіційну й неохайну виконавчу владу. Саме ту владу, що взяла на себе сміливість, хоча й з запізненням, кинути виклик глобальній кризі.
Власне, моя доля, як громадянина, безпосередньо залежить від цієї влади, оскільки саме від її компетенції, ефективності буде залежати й наша охорона здоров'я, і наші заощадження, і наші робочі місця, і багато ще чого.
Але поява цієї влади в гостях у Савика заінтригувала особливо, оскільки тільки він уміє створити ту атмосферу довірчості, невимушеності й розкутості, коли герої його передачі розкриваються, та що там розкриваються - оголюються повністю, часом навіть не помічаючи цього.
А мені, і як пересічному телеглядачеві, і як політологові, завжди цікаво бачити не закамуфльовану своїми атрибутами й повноваженнями, не напомаджену й напедикюрену, а саме оголену владу у всій її, пардон, вроді.
Отож відразу скажу: видовище на любителя.
Почну з того, що, будь я на місці Савика (це, мабуть, у мені говорить заздрість журналіста з багаторічним стажем до свого успішного колеги), я б просто перервав із самого початку цю передачу, висмикнув би всі кабелі зі штекера, послав би владу до чорта й сказав би, що проект закривається.
Справа в тому, що наша жахлива влада, вустами чарівного свого прем'єра, зробила річ не те що неприпустиму, а просто непристойну в будь-якому цивілізованому суспільстві.
Я маю на увазі пасаж прем'єра, коли вона звинуватила в продажності, корумпованості іншу інтеровську "Свободу" і закликала дивитися тільки цю - савиковську. По суті, був зроблений плювок безпосередньо в обличчя журналістському колективу конкуруючого каналу, де працюють сотні журналістів, не більше й не менш "продажних", ніж будь-які інші працюючі на всіх приватних каналах України.
Може, Юлія Володимирівна не знає одне головне табу - або просто вона занадто захопилася, як завжди захоплюються, переходячи з енергетичного рівня ненависті до опонентів на рівень презирства й назад. Але це табу напевно знає Савік - як чудовий професіонал з величезним міжнародним досвідом - що журналіст, у принципі, може, а іноді й повинен, ображати владу й навіть знущатися з неї (хоча особисто я, як колишній журналіст, цього не вітаю). Але ніколи в нормальній країні влада не повинна ображати журналістів і тим більше знущатися з них, навіть якщо вони працюють на приватного власника.
Юлія Володимирівна полюбляє анекдоти з таким собі інфернальним душком, і її найулюбленіший - про Червону Шапочку, у якої її головний убір має такі кольори тому, що зроблений з вивернутої навиворіт шкурки вовка. 
Моторошнувато міркувати в такому дискурсі, але те, що я побачив, це було вивертання "шкіри свободи слова" навиворіт, коли замість привабливого погляду "коштовного хутра" ми раптом побачили вивернуті кишки, жили й сухожилля колишньої нещасної й оббілованої нашої свободи слова.
Інакше я не можу розцінити публічні образи беззахисних журналістів з боку людини, захищеної ресурсами цілої держави.
Хоча, я, напевно, занадто причепливий. У нашій країні сам формат "Свободи" створювався як свобода слова для влади. Це в інших країнах є передачі, у яких говорять прості люди, а влада сидить і слухає, та ще записує щось у свої казенні блокноти. Це в інших країнах свобода слова - це, насамперед, свобода "низів" говорити з "верхами", але ніколи не навпаки.
А наші "Свободи" - це коли годинами віщають і по-сімейному сваряться "верхи". Це коли обіцяє, повчає, менторствує і яриться сама влада, а дресирована публіка крутить собі коліщата й, у найкращому разі, має хвилину на репліку.
Тому не будемо про смутне. Точніше, про це смутне. Поговоримо про інше - про програму влади виходу із кризи.
У цьому плані багатогодинний виступ влади мене й порадував, і засмутив, і здивував.
Обрадувало, звичайно, те, що за даними прем'єра, її статистики, ми, виявляється, ще в січні вже досягли дна кризи й останні два місяці почали потихеньку з неї виходити.
Тижня три тому мені пощастило бачитися й розмовляти з одним з дуже інформованих у Європі людей, який був канцлером Німеччини - Шредером. Але він, мабуть, чогось не розуміє або статистика в нього гірше, оскільки екс-канцлер запевняв, що Європа продовжує входити в кризу й вихід з нього почнеться не раніше, ніж через три роки.
Мабуть, чогось не розуміють і лідери тільки що минулого саміту "двадцятки", які заявили про те, що дна кризи поки що не видно й увесь світ продовжує в нього поринати.
Тому в мене дві версії. Одна - позитивна. Вона укладається в тому, що всі ці європейські й світові колишні й нинішні канцлери, президенти просто не знають чогось того, що знає Юлія Володимирівна. Ну, не "доганяють" хлопці.
Але от друга версія вже негативна. Може бути, це в них погіршується, а в нас усе поліпшується, тому що ми чомусь не є ні частиною Європи, ні частиною світу?
Є ще третя версія, але не буду її викладати, щоб теж не збитися на особисті образи.
Засмутило мене також те, що в нашої виконавчої влади знову, виявляється, якийсь свій особливий шлях, у тому числі й виходу із кризи. А мені чомусь здається, що краще діяти в унісон зі світовими стратегіями, навіть якщо їхній шанс помилитися разом з усіма, ніж намагатися намацати свій унікальний шлях поодинці.
Зокрема, увесь світ вважає, що треба рятувати, удосконалювати й модернізувати фінансово-банківську систему. Підкреслю - С И С Т Е М У! А наша влада, в особі прем'єра, фінансово-банківську систему руйнує.
Одна її фраза про те, що гроші треба тримати у двох державних банках, а не в десятках приватних - це удар по фінансовій системі порівнянний з ядерним бомбардуванням.
Гроші не розрізняють, у яких вони банках лежать - у приватних або державних. І якщо з усією силою влади трахнути по грошам у приватних банках, то вони перетворяться в пил і тлін, навіть ховаючись у бездонних броньованих сховищах банків державних.
Власне, саме криза й почалася з того, що деякі держави стали робити преференції окремим обраним банкам.
І саме тому створювана зараз "двадцяткою" Рада фінансової стабільності припускає ефективну допомогу всім фінансовим структурам, незалежно від форм власності. Більше того, будь-який протекціонізм вважається неприпустимим.
А в самому кінці лідери "двадцятки" зробили заяву про те, що криза закінчиться лише тоді, коли відродиться довіра до банківської системи. А наша влада на цю систему... , а наша влада на цю довіру...
Хоча, все-таки й позитивний залишок після заяв прем'єра все-таки залишився. Він укладається в тому, що українська фінансово-банкова система виявилася набагато міцнішою, ніж я міг собі уявити.
У будь-якій іншій країні заклик прем'єра тримати гроші в суворо певних, а тим більше в поіменно названих банках, привів би наступного дня до повного колапсу фінансової системи. А наша нічого - вистояла! Правда, ще не вечір і попереду ще не одна "Свобода слова".
Ще один привід для прикрості укладається в тім, що, судячи з позиції виконавчої влади, із двох основних способів і головних шляхів виходу з нинішньої кризи ми примудрилися обрати гірший. Сьогодні вже у світовому експертному співтоваристві склався консенсус із приводу цих шляхів і їхньої оцінки.
Перший називається соціально-популістським. Це коли всі наявні кошти, кредитні ресурси, накопичений економікою "підшкірний жир" кидаються на закриття всіх зобов'язань з соціалки.
Виглядає шляхетно, але закінчується завжди крахом: кошти рано або пізно проїдаються і якщо криза до цього часу не закінчується, вона переходить у фазу катастрофи.
Звідси, напевно, ці нескінченні заклинання прем'єра про те, що все гірше позаду.
Майже всі наші політики досить марновірні люди й завжди вважали, що будь-яку проблему можна "заговорити", "заворожити", "закамлати". Мовляв, влада поки буде стверджувати, що все добре, люди будуть "випасатися" на присадибних ділянках, кредити будуть потихеньку проїдатися, а там дивишся - все саме собою розсмокчеться й налагодиться. Боюся, що в цьому випадку це не вийде.
Другий шлях називається точково-технологічним. Це коли визначаються точки економічної стабільності й росту, і саме в них точково вкладаються всі ресурси, навіть за рахунок самообмеження суспільства.
Такими точками можуть бути: унікальний національний продукт, що не має аналогів у світі й тому має високу конкурентоспроможність; принципово нові технології; нові формати кооперації із сусідами...
Скажіть мені, де ці пропозиції з боку влади? У найкращому разі, нам розповідають байки про якусь японську технологічну екзотику. А в цей час одна з угорських фірм, що підрядилася будувати й ремонтувати наші нещасні дороги, півроку не може розмитнити звичайне неекзотичне дорожно-грейдерське устаткування. Якщо за півроку не можна розмитнити асфальтовий каток, навіть із врахуванням Євро, що наближається, я уявляю, скільки будуть розмитнювати якісь хитрі електронні японські вузли...
А найобразливіше, що я так і не отримав від прем'єра відповіді на своє минуле телеглядацьке послання.
Пару місяців тому в "Українській правді" я вже адресувався Юлії Володимирівні із приводу того, що будь-яка глобальна криза завжди має глобальні ж політико-економічні причини. До них, зокрема, належать: порушення в сфері захисту всіх форм власності; порушення договірних зобов'язань, особливо між державою й особистістю; порушення в сфері незалежності судів, ну й тощо
Хотілося б у неї запитати - раз криза в нас закінчується, судячи із цього її виступу, напевно, уже всі види власності в нас залізно захищені? Немає вже ніяких рейдерських захоплень (більшість із яких чомусь відбувається представниками саме її політичної сили)?
Виходить, і всі свої зобов'язання держава виконує - починаючи від ЖЕКів, що подають вчасно тепло й воду, кінчаючи держзамовленнями міністерств і договорів між урядом і галузями? (Хоча хтось злий мені недавно говорив, що більшість цих договорів так і залишилися на папері).
Виходить, ніхто в нас давно не блокує суди? (Може, це галюцинація була, коли депутати-бютівці юрбами окупували кабінети суддів, вимагаючи потрібні їм рішення?) Ніхто не руйнує судову систему? (А чому тоді сурмить у дзвони голова вищого адмінсуду Пасенюк, говорячи, що близькі до уряду люди руйнують всю систему адмінсудів?)...
Ні, напевно, не доходять мої скромні месседжи до вух глави уряду. Або просто я як неправильний телеглядач бачу, а тим більше пишу "не в тему".
У мене є один знайомий геніальний художник (ховається за ніком Artistigo). Він нещодавно мені підказав, що в художній творчості є так звані "великі форми" і "деталі".
"Велика форма"- це, скажемо, фігура людини, особа, композиція. А "деталі" - це, приміром, ліва ніздря або права брова. Отож є художники, які, не володіючи "великими формами", витрачають роки на доведення до досконалості цієї лівої ніздрі або правої брови. А потім говорять: "Так я 18 годин на день працював, щоб зробити цю брову бездоганною". А йому відповідають: "Але обличчя-то в цілому бридке, а фігура - горбата".
Отож вертаючись до наших Свобод слова. Погано не тільки те, що на них ми чуємо тільки владу. Ще гірше, що ця влада там завжди говорить тільки про "деталі". Так нехай вона хоча б раз скаже про головний - про "великі форми" - про реальний стан економіки, про перспективи й стратегії, про великі цілі і реальні кошти їхнього досягнення, про міру власного професіоналізму в межах власної неправди...
Є в японському епосі забавна притча, називається "Бататова каша". Це розповідь про одного селяниина, який все життя мріяв досита наїстися бататовою кашею. Про це довідався один самурай і привіз йому величезний казан цієї каші. І ось сів цей селянин над казаном і став їсти улюблену бататову кашу. Вона вже з ніздрів, вух текла, а він усе їв і їв.
Незабаром п'ятниця. Знову нам "самураї" принесуть казани з бататовою свободою. Готовте ложки. Особливо, якщо знову на хвилинку - годинок на п'ять - до нас завітає наш зайнятий прем'єр.
