Політичний оглядач

Контури близької перспективи соціальних потрясінь в Україні набирають все чіткіших обрисів. Цю ідею вже досить активно тиражують в ЗМІ, і не лише національних, але й закордонних. Нею чим далі, тим більше і, відчувається, з стрімко зростаючою насолодою, захоплюється значна частина соціально-політичного бомонду.

До неї починає прислухатися помітна частина населення. А певний відсоток вже навіть приміряє себе до майбутніх соціальних катаклізмів.

Однак політичній есхатології, рівно як і релігійній, найчастіше притаманні шизофренічні фантазії. Ідеологи "кінця світу", якого б масштабу і виразу не набирав останній, неодмінно тяжіють до деструктивних дій. Цей потяг, як правило, проявляється автоматично, відповідаючи специфіці світосприйняття і, умовно кажучи, складу душі.

Зовнішні ж обставини: будь то соціально-економічна криза, нібито містичний збіг обставин, тощо лише сприяють активному прояву психічної нестабільності та деструкції, виражено притаманних певній частині населення.

Навпаки, душевно урівноважена, духовно багата людина завжди тяжіє до гармонії та стабільності. Маючи внутрішню схильність до порядку, урівноваженості та поміркованості, така особистість, природно, прагне відтворити навколо себе відповідну ситуацію.

Заради відтворення комфортної для неї зони стабільності та порозуміння, така людина готова значною мірою жертвувати власними соціально-економічними преференціями.

Між тим, будь-які людські схильності є проявом ірраціонального начала людини, а тому не піддаються з її боку раціональному контролю. Все що може в цьому випадку індивід, так це констатувати наявність у себе тих чи інших схильностей і, в кращому випадку, культивувати або, навпаки, намагатися стримувати їх прояв чи врівноважувати останній.

В іншому випадку – підбирати або підтасовувати пояснення і аргументи на користь того, чому він проявляє або мусить проявити ті чи інші схильності, чому він веде себе і вчиняє саме так, а не інакше.

Тож схильності людини не є наслідком її раціонального вибору, а результатом збігу обставин становлення людини, що наклалися на вроджені якості індивіда.

Виходячи з вище сказаного, можна дійти висновку, що населення України певним чином структуроване з огляду на притаманні кожному окремо взятому індивіду схильності та інтенсивність і специфіку їх прояву.

Звісно, всяка спроба відтворити відповідну структуру населення носитиме радше штучний характер і не відпадатиме дійсності, однак може сприяти проясненню загальної картини функціонування спільноти та можливих шляхів розвитку подій.

А ще, може виступити стримуючим механізмом щодо:

- намагань "розвести" народ на його симпатії політичними пройдисвітами;

- спроб штучного нарощування паніки, непорозуміння;

- устремління до остаточної дестабілізації ситуації в спільноті і державі, адже недаремно ж в народі кажуть: поінформований, значить, захищений.

Що ж стосується домінантних соціально-політичних схильностей населення, то певне своє відображення вони найістотніше віднаходять себе в ідеології.

Зрештою, ідеологія серед решти технологічних функцій виконує провідну – забезпечує певну групу населення аргументами на користь того способу і стилю суспільного існування, який є найбільш комфортним для них, і який вони автоматично воліють підтримувати, відтворювати та поширювати на всю спільноту без винятку.

Серед найбільш поширених і формально виокремлюваних стилів та способів суспільного існування, відображених в ідеології, є дуальні пари: 1) соціального атомізму та соціального холізму і 2) "лівого" та "правого" політичного позиціонування і орієнтації.

Соціальному атомізму відповідають ліберальні, соціал-космополітичні та анархічні ідеології і течії.

Установка робиться на те, що суспільство є об’єднанням відносно самостійних та самодостатніх соціальних атомів, які кооперують свої ресурси та зусилля заради реалізації і досягнення спільних приватних інтересів або інтенцій і вподобань.

Визначальним в житті соціального атома є приватний інтерес, суспільства – кооперація приватних інтересів, соціально-політичної сфери – консенсус.

Соціальному холізму відповідають консервативні, соціал-робітничі та націонал-патріотичні ідеології і течії.

Установка робиться на те, що суспільство є джерелом змістів індивідуального існування членів спільноти. Індивід є приватним втіленням культури суспільства. Покликанням і призначенням індивіда є реалізація суспільного проекту, відповідно до своїх можливостей, здібностей та місця, яке він займає в суспільній ієрархії.

Визначальним в житті індивіда за соціального холізму є його соціальне призначення та покликання, суспільства – реалізація покликання народу, класу, групи; соціально-політичної сфери – консолідація.

"Ліве" політичне позиціонування історично передбачає радикалізм, настрій на революційні зміни.

До головних цінностей "лівого" позиціонування слід зарахувати соціальну рівність: від кожного за здібностями, кожному відповідно до потреб. Головне підґрунтя конфлікту – неспівмірність здібностей і потреб.

Ідеалом "лівих" є безкласове суспільство, позбавлене інституції приватної власності. Роль держави та інших політичних інститутів, зокрема політичних партій мінімізується.

Крайня позиція "лівої" платформи – тотальний диктат ідеї "Братерства, єдності, солідарності", що передбачає нівелювання індивідуальності та зведення ролі особистості до репрезентанта волі групи, класу, нації.

До лівих ідеологій прийнято зараховувати, комуністичну, соціалістичну та соціал-демократичну, а ще анархізм і фашизм в усіх їх різновидах.

"Праве" політичне позиціонування історично передбачає консервування існуючого ладу, настрій на збереження існуючих відносин та соціальної ієрархії.

До головних цінностей "правого" позиціонування слід зарахувати соціальну свободу: все, що не заборонено законом, те – дозволено. Головне підґрунтя конфлікту – неспівмірність приватної ініціативи і відповідальності.

Ідеалом "правих" є чітко структуроване суспільство, засноване на принципі святості приватної власності та індивідуальної ініціативи, де б кожен індивід мав можливість максимально продуктивно взаємодіяти з іншими, не ризикуючи своєю соціальною свободою.

Роль держави в ідеалі зводиться до "нічного сторожа", коли в її обов’язки покладається контроль за дотриманням непорушності природного права людини.

Крайня позиція "правої" платформи – тотальний диктат ідеї "вільного підприємця", що передбачає гіперболізовану цінність приватної ініціативи соціального атому та заперечення всякого роду соціально-політичних регуляторів і контролерів.

До правих ідеологій прийнято зараховувати, лібералізм та консерватизм.

Безумовно, в суспільному житті України є постійний природний (вроджений) попит на силу поміркованого "правого" толку, яка спирається на соціальний холізм. Цій комбінації, в контексті сучасної термінології, найповніше відповідає соціальний консерватизм. Менше – неоконсерватизм, неолібералізм.

Українцям, в даному випадку, корінним аборигенам або постійним мешканцям в третьому-четвертому і більше поколіннях на теренах від Дону до Сяну і від Полісся до північних берегів Чорного Моря в переважній більшості притаманні такі особливості світосприйняття і світоставлення, які перетворюють їх на носіїв ознак правополітичної орієнтації і симпатій природним чином.

Серед чинників, що визначають специфіку ставлення українця до світу, інших та самого себе слід зарахувати:

по-перше, природно-кліматичні умови життя, коли кожен українець мав можливість осібно прогодувати свою сім’ю та захистити себе від неприємностей природного походження: дикі тварини, температурні коливання тощо;

по-друге, наявність багатого історичного минулого та високий духовно-культурний розвиток протоукраїнців, що залишили у спадок більшість із своїх здобутків і досягнень у вигляді традицій та культури – системи практичних знань, умінь, навичок, які передавалися від покоління до покоління;

по-третє, постійна міграція представників різноманітних етносів і культур теренами України, що дозволяло постійно оновлювати і збагачувати як генний матеріал, так і культурну спадщину;

по-четверте, специфічне становище українців в межах домінантної в сучасному світі іудо-християнської культури, яка була з ряду причин насаджена серед українських пращурів вогнем і мечем, але так остаточно і не стала рідною.

Найбільш виразною та водночас найпростішою для ідентифікації ознакою належності до українства варто вважати природну схильність особистості до володіння українською мовою, а не лише визнання її як мови буденного спілкування.

Представники інших народностей або етнічних груп, що постійно проживають на теренах України в першому-третьому поколіннях або ж свято бережуть свою етнічну ідентифікацію та осібність, приміром, єврейська громада, як правило, схильні до світоставлення і світогляду у руслі лібералізму, якщо брати правий зріз ідеологічної шкали.

До лібералізації їх світоглядних установок спонукає сама ситуація: ті, хто опинилися на чужині, природно, або мають дбати про завоювання теплого місця під сонцем, або й винятково переймаються власним швидким збагаченням. А це відповідає глибинним пріоритетам "борців" за нічим необмежену і неконтрольовану соціальну свободу, найчастіше зведену до зиску інших.

Такі борці водночас є провідниками ідей соціального атомізму, що є дуже зручними для них в плані нехтування культурою, звичаями та традиціями корінного етносу (представників населення, що вступили в симбіоз з навколишнім середовищем, а не протистоять йому), а також виправдання своїх деструктивних дій.

Найбільш виразною та водночас найпростішою для ідентифікації ознакою належності до "українських поселенців" варто вважати природну схильність їх представників до отримання в усьому без винятку вигоди.

Серед наявних політичних проектів України, значна частина з них заявляє свої претензії на вираження "правих" або "правоцентриських" ідеологій і консолідацію виборців з відповідними політичними перевагами під свої прапори.

Як правило, насправді, має місце не консолідація, а "розвод" і "купівля" виборців здебільшого опосередкованим шляхом внаслідок застосування низки політтехнологій, створення штучного попиту на програмно-популістські "штучки" політичних проектів.

Реальною правоорієнтованою політсилою в Україні був Народний Рух, який з часом роздробили, комерціонілізували і перетворили в політпроект з дорогим брендом, який, до речі, вже знецінився.

Причиною того, що політпроекти правого спектру політичної палітри взяли гору над реальними політичними силами стало те, що населення, яке здебільшого політично не "підковане" та характеризується вкрай низькою політкультурою, ввели в оману.

Внаслідок маніпулювання свідомістю виборців виникло кричуще зміщення світоглядних акцентів: від політпроектів, які позиціонують себе як правоцентристські і користуються ліберально-консервативними гаслами, не спокушений в політиці виборець очікує не наведення ладу в сфері виробництва і вирівнювання балансу виробництво-споживання, не зміцнення макроекономіки і роботу на довгострокову та середньострокову перспективи, а задоволення дрібних приватних інтересів тут і тепер внаслідок популістської "роздачі слоників" у вигляді соцдоплат, соцпільг і всякого такого.

Продуцентами і заручниками такого "електорального перевороту", в першу чергу, стали БЮТ, ПР та НСНУ. І, цілком ймовірно, якщо вони найближчим часом не переглянуть цілу низку своїх засадничих позицій, дуже скоро можуть опинитися на смітнику історії. Їх місце після 2010-2012 займуть справді правоцентриські політичні сили чи їх союз.

Разом з тим, глибоко в уяві значної частини виборців укорінилася думка про те, що праві сили мають основну свою діяльність направляти на репрезентацію та/або реалізацію національних ідей і інтересів в усіх сферах суспільного життя, обстоюючи національну ідентичність та культурно-духовну самобутність титульної нації.

Це мають бути партії з ядром, сформованим національно свідомою інтелігенцією та культурною/духовною аристократією.

Водночас левова частка населення перебуває в досить розгубленому становищі щодо власної етнічної ідентичності та культурної приналежності. Вони стали жертвами русифікації, глобалізації та технологізації, перетворившись в хохлів, малоросів, молодших братів росіян, космополітів і просто споживачів попсової культури.

Тому для більшості з них національна ідея, українські традиції як і культура відійшли на другий план, хоча й не втратили свого значення остаточно.

Актуальними ж стали досить ємні та акцентуйовані, але технологічно нереалізабельні в сучасних умовах тотального політико-правового невігластва мас і розбещеності соціальної верхівки принципи на кшталт законності, порядку, примату національного інтересу, суверенітету і державності тощо.

Тим не менше праві проекти, не зважаючи на їх штучний популізм (цілеспрямовано доведений до рівня популізму) та наростаючу хвилю розчарування в спроможності влади дійсно навести лад, законність тощо, продовжують активно експлуатувати ці подразники на повну котушку.

А заразом формують і підтримують гіпертрофований попит на подібного роду гасла, борючись за електоральну підтримку або/та створюючи підвалини для зняття з себе відповідальності за популістську риторику і маніпуляцію свідомістю виборця.

Отже, склалося так, що:

- до природних очікувань населення щодо діяльності правих слід віднести продукування і обстоювання національних ідей та інтересів в усіх сферах суспільного життя, створення сприятливих умов для відродження національної ідентичності та культурно-духовної самобутності титульної нації, а також відродження національної гідності та культури господаря;

- водночас до штучно гіпертрофованих очікувань варто зарахувати наведення ладу, встановлення законності, розвиток макроекономіки, підтримка і обстоювання інтересів власника.

Урівноважуючим началом правоцентризму є лівоцентризм. Відповідно, соціально-політичній сфері України притаманний стійкий природний (вроджений) попит на силу поміркованого "лівого" толку, яка спирається на соціальний холізм. Цій комбінації в контексті сучасної термінології найповніше відповідає націонал-соціалізм тобто адаптована до українського менталітету соціал-демократія. Менше – соціалізм.

Продуцентами і носіями попиту на націонал-соціалізм є осідлі українці, що віддають перевагу затишку колективної співдії і відповідальності в порівнянні з приватною ініціативністю та індивідуальною обособленістю.

Представники інших народностей або етнічних груп, що постійно проживають на теренах України в першому-третьому поколіннях, або ж свято бережуть свою етнічну ідентичність та осібність в переважній своїй масі схиляються до комунізму, анархії, а найчастіше, до космополітизму.

Космополітами, рідше анархістами їх робить певний дисонанс між їх етнічною належністю чи/або менталітетом і специфікою природного середовища та особливостями культури титульної нації.

Комуністична ідея симпатизує тим, хто схильний шукати легкого щастя на чужині. При цьому для комуністично орієнтованих "пацієнтів" їх матеріальний статок далеко не настільки важливий як соціальна рівність бідноти. Їх потаємний девіз, очевидно, зводиться до "Всі голодранці єднайтеся!".

Комуністам принципово протипоказана схильність і здатність до господарювання, натомість вони є вираженими або латентними джерелами суспільної деструкції.

До речі, причиною активації потужних деструктивних начал індивіда є його сексуальна латентна невдоволеність. Тому носіями суспільно деструктивних ідей дуже часто є латентні гомосексуалісти.

Прибічники та носії крайніх лівих ідей політичного спектру є вираженими борцями за, так звану, соціальну рівність. Космополіти, в свою чергу, – борці за соціальну солідарність та ойкуменізм.

Характерними ознаками комуністів та космополітів є їх схильність до аморфного соціального атомізму, нехтуваннями всім "святим" для титульної нації, схильність до соціальної уніфікації. Вони є носіями і заручниками ідейного фанатизму та соціальної догматики "раю" на землі.

Серед наявних політичних проектів України, окремі з них чітко позиціонують себе як ліві і лівоцентриські сили. Найбільш класичним прикладом в цьому аспекті є КПУ – політична сила ностальгії і суму за марно втраченими надіями і роками побудови "раю" на землі або "хромовим чоботом товариша комісара".

Ще більш радикальну позицію займає ПСПУ – партія своєрідного шовінізму, спрямованого проти титульного етносу. Її прихильниками швидше за все є психічно нестійкі або й неповноцінні індивіди, оскільки нездатні контролювати свій емоційний стан та віддавати собі раду в тому, що думка інших має право на існування принаймні в тій же мірі, що і інших.

Більш очевидним дисонансом, притаманним ідейним, а не купленим поштучно/почасово прихильникам ПСПУ є яскраво виражений і акцентуйований дисонанс поміж їх амбіціями і можливостями, очікуваннями і реальним наявним.

Оперативно приглушити незручності від подібного дисонансу таким людям вдається винятково внаслідок емоційної ескалації і перманентного пошуку лінчування (благо поки що на словах) винних.

СПУ як представник лівоцентризму втрачає свою електоральну привабливість тому, що вона не сповна або й по окремих позиціях взагалі не відповідає природному політичному попиту українців на ліву ідеологію, а як політичний проект, підтримуваний грошовими мішками, фактично вичерпала себе та свою привабливість, перш за все у спонсорів.

Складається враження, що в часи економічної, як її прийнято називати в широких колах, кризи популярність лівих партій буде зростати. Однак варто мати на увазі, що громадська думка під тиском серйозних психологічних факторів часто не прогнозована і може досить радикально змінюватися за короткий проміжок часу.

Тому, швидше за все, коли поки що відчуття економічної кризи та викликані уявою побоювання і очікування гіршого переростуть в реальні проблеми з відтворенням більш-менш прийнятних умов для виживання левової частки населення, громадські настрої та симпатії можуть різко трансформуватися або на користь радикальних дій і вчинків – соціальні протести, бунти, різке зростання злочинності тощо.

Або на користь вольових дій представників влади в режимі аторитаризму та правління сильної особистості, абр в режимі технократизму поміркованих професіоналів правого толку.

В цілому ж українським виборцям притаманні як мінімум два формати бачення місця і ролі лівих сил в політичному житті спільноти: по-перше, як репрезентантів інтересів робітників, людей праці, тих, що перебувають на соціальному утриманні та малоймущих взагалі. По-друге, як уособлення "доброго минулого", а також репрезентантів східного вектору політичної інтеграції або й виразників інтересів російської нацменшини в Україні.

При цьому абсолютно незаповненою залишається ніша національно зорієнтованої лівоцентриської ідеології, хоча попит на подібного роду ідеологію, особливо в умовах сучасних процесів в соціально-економічному житті суспільства, а головно тотального розчарування в сучасних політичних проектах, помітно зріс.

Причиною відсутності такої політсили, очевидно, є те, що ліві проекти, як в цілому і праві, фінансуються винятково тими, хто не зацікавлений у відродженні потужності українського етносу та укріпленні державності.

Зрештою, сучасні ліві політпроекти концентрують навколо себе соціально невдоволені прошарки та протестний електорат. Проте в уяві прихильників "лівизни"», саме ці політичні проекти нібито обстоюють не лише ідею соціальної рівності, але й історичну справедливість, наприклад, єдності "братніх" народів.

Окрім того, виборцям хочеться вірити в те, що ліві політичні сили – це сили, що створені безпосередньо народом і для народу, тобто позбавлені олігархів та "жирних котів", а тому партійці добре розуміються на бідах народу і будуть дбати саме про "скривджених і знедолених".

Особливо умовно наївні виборці схильні бачити в силах лівого толку "зодчих" світлого майбутнього у вигляді спільноти, де всі бездарні і природно обділені стануть "стовпами спільноти" або хоча б знайдуть своє щастя в "кібуцах".

Наразі в спільноті, а почасти і в ерзац-наукових колах широкого поширення набула низка технологічних (цілеспрямовано зпродукованих і вкорінених в громадській думці) стереотипів про те, що:

Матеріальний статок індивіда автоматично визначає його політичні симпатії та позиціонування.

Політичні симпатії та приналежність до політичних інститутів (партій) визначає специфіка приватного інтересу.

Пересічна людина здатна самостійно визначитися з мотивами, що стоять за її політичним вибором.

Політичний вибір відбувається на основі раціонального розрахунку та формальних аргументів і фактів.

Політичні об’єднання переслідують суто раціональні ціль та мету, наприклад, боротьбу за свої інтереси тощо.

Політичні об’єднання є надбанням історичного розвитку, а не відображенням сучасної модифікації потягу людини до змасовлення – належності до чогось потужного, що породжує відчуття прихистку та є способом втечі від переживання беззахисності перед буттям.

Як наслідок, сучасні погляди населення на політику, за рідким винятком, все ще зводяться до суто споживацьких: що може отримати кожен внаслідок того, якщо до влади прийдуть ті чи інші політики, ті чи інші політичні сили.

Останнє вказує, по-перше, на низьку політичну культуру; по-друге, роздолля егоцентризму і зациклювання практично кожного винятково на своїх інтересах, ідеях і переживаннях; по-третє, схильність жити одним днем за принципом "після мене хоч потоп", без різниці усвідомлюємо собі це, чи діємо "на автоматі".

Володимир Калуга

Українська правда