Політичний оглядач

Ледачі західні аналітики малюють українську політику як битву між Росією та Заходом. Реальність набагато складніша, - пише Джеймс Марсон у британській The Guardian.

У суботу за обідом розгорілися люті дебати про українську політику та економічну кризу, що тут ударила особливо боляче. Чи візьме непопулярний Президент Віктор Ющенко на себе тягар участі в президентських виборах наступного року? Чи є екс-спікер парламенту Арсеній Яценюк серйозним кандидатом? Кого звинувачувати в масштабності кризи? Можливо, в цьому винен самогон, але я не пам’ятаю, щоб слово "Росія" звучало часто.

Тож уявіть моє здивування, коли, читаючи в неділю "Коментарі" (рубрику в Guardian. – Прим. перекл.), я дізнався, що "щоб правильно розуміти українську політику, треба розглядати її через призму не правих – лівих, а просхідних – прозахідних". У цій статті Адам Гаґ, директор із політики Центру зовнішньої політики, заснованого під патронатом Тоні Блера, доводить, що українську політику визначає розкол між проросійськими та прозахідними групами. Аргументи про лінію країни, розділену між Росією та Заходом, однозначно дуже вагомі в політичних битвах. Але хибне уявлення, що це визначальна риса тутешньої політики, стає великою перешкодою на шляху до розуміння України, а отже, й до вироблення адекватної політики щодо неї.

Звідки взялося це уявлення? Сумно, але головне джерело - упереджене або ледаче інформування в медіа, і все це почалося зі спрощеного висвітлення Помаранчевої революції в 2004 році. Російські політтехнологи на службі у правлячого клану цинічно намагалися подати передвиборну кампанію як екзистенційне питання "схід або захід". Слабко поінформовані журналісти, похапцем прилетівши з Москви, часто підхоплювали цю примітивну, зворушливу геополітичну рамку: в Україні мовляв зіткнулися віч-на-віч Росія та Захід. (Те саме було після війни у Південній Осетії.) Це поселило в багатьох головах уявлення про дві половини України, зведені одна проти одної в битві схід – захід. Але з української перспективи була зовсім інша історія: Помаранчева революція була спробою корумпованого та критикованого правлячого клану зірвати вибори. (Я рекомендую працю Ендрю Вілсона Помаранчева революція України (Andrew Wilson, "Ukraine's Orange Revolution") за добре аргументований аналіз, що спирається на ретельні дослідження.) 

Введені в обману російські коментатори кажуть, що той, хто виграв із протестів, – Президент Ющенко – зараз катастрофічно непопулярний нібито через свій український націоналізм, або антиросійськість. Насправді Ющенко має низькі рейтинги, бо не зміг вирішити проблем, на які цілилася Помаранчева революція: насамперед зосередження влади та грошей у колі продажних еліт, що мають судовий імунітет.

Поки економічна криза вдаряє по Україні як по нікому більше, рейтинги "проросійського" лідера опозиції Віктора Януковича зростають, а прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та Ющенка падають. Українці раптом згадали про свою любов до Росії? Звісно, ні. Від початку економічної кризи восени я побував у багатьох куточках України, від Донецька на сході до Івано-Франківська на заході, від Києва в центрі до Криму на півдні. У всіх цих місцях головна скарга – на провал влади у вирішенні проблем та побудові сильної економіки. У "прозахідному" Івано-Франківську люди відкрито казали мені, що голосували б за Януковича, бо Ющенко й Тимошенко зазнали поразки. "Розкол" між заходом і сходом країни до певної міри справді є, та його межа постійно змінюється, а вплив різниться.

Хоч це очевидно неефективний політичний інструмент, Ющенко тепер намагається використати відносно добрі стосунки Тимошенко з Москвою, щоб представити її як російську кандидатку в президенти на виборах наступного року і зрадницю України. Його власна підтримка на рівні менш ніж 5% свідчить про перманентну невдалість його політики. Але Гаґ, схоже, прийняв на віру ці Ющенкові заяви про її спробу взяти в Росії позику. Така інтерпретація однак має кричущі фактичні помилки. "Чому Москва вирішила запропонувати 5-мільярдний кредит Україні?" – питає він. Але вона не вирішила. Тимошенко попросила, й Москва сказала, що обміркує прохання. Тимошенко звернулася й до інших країн. Гаґ також припускає, що вирішальний момент у найближчий час настане, "коли Тимошенко знову полетить у Москву на зустріч із тамтешнім своїм колегою й обговорюватиме політичні аспекти угоди між країнами". Знову? Вона не вирушала на переговори про позику і, наскільки я знаю, не має планів летіти в Москву.

Це не для того, щоб вибілити Тимошенко, а щоб відмовитися від звички припасовувати українських політиків до категорій прозахідних чи проросійських. Це може допомогти західному читачеві знайти якусь точку опори, а може тільки заплутати. У дійсності Тимошенко ані прозахідна, ані проросійська; вона про-тимошенківська. Позиції політиків рідко формуються на основі глибоких переконань, радше – у згоді з електоральними очікуваннями чи потребами спонсорів.

Звичайно, Росія відіграє роль в українській політиці. Я безумовно не сперечався б із тим, що ця роль є часто негативною і що ЄС міг би й мав би робити більше для підтримки та заохочення України. Проте переборщуючи з важливістю в Україні ідеологічного розколу "Росія проти Заходу", Гаґ парадоксальним чином танцює під російську дудку.

Такі помилки наштовхують на те, щоб піддати сумніву "інноваційний" підхід Гаґового Центру зовнішньої політики (ЦЗП). Якщо продертися крізь новолейбористську риторику його сайту, то сутністю його "об’єднаного мислення" здається те, що аналітики Центру не є спеціалістами з країн і працюють більше над "проблемами", а не над особливостями. Що звучить мило й сучасно, але викликає питання: Гаґ узагалі був в Україні? Спілкувався з українцями, з тими, хто там живе і працює? Чи, як воно видається, склепав докупи свої висновки з кількох західноєвропейських газетних повідомлень?

Сайт ЦЗП запевняє, що його місія – творити "новий стиль роботи, який відрізняється від традиційних підходів до зовнішньої політики". Мабуть, несправедливо судити мозкові центри за однією статтею, навіть якщо її написав його директор із політики, але якщо це і є "новий стиль" ЦЗП, то я би порадив пошукати іншого. Третього стилю, можете сказати. Ось і маємо певне об’єднане мислення.

Оригiнал статті

Новинар