Можна навести лише кілька нинішніх фактів, які свідчать про наміри сьогоднішньої влади Росії йти стежкою «вождя народів» Сталіна.

Ці факти пояснюють ту історичну впертість, з якою Кремль реабілітує пакт Молотова–Ріббентропа і робить це частиною оновленої ідеології Кремля, який заявляє про претензії на «сферу своїх інтересів у «ближньому зарубіжжі».

Останні заяви президента Росії Дмитра Медведєва щодо Грузії та України є чітким свідченням нових агресивних планів Росії.

Втягування в ці ігри Німеччини, традиційного союзника більшовиків, Сталіна, до 22 червня 1941 року, також є фактом наших днів. Про своєрідний «момент нового пакту Молотова-Ріббентропа» свідчить красномовне мовчання канцлера Німеччини Анґели Меркель у російському Сочі саме напередодні 70-річчя горезвісного секретного протоколу від 23 серпня 1939 року.

Західні газети висловили здивування, що глава чи не найбільшої держави ЄС красномовно промовчала, коли президент Росії заявив при ній про своє відкрите втручання у внутрішні справи України.

«Глава найбільшої країни ЄС не запропонувала Україні ніякої підтримки як демократичному партнерові і не намагалася захистити права її громадян самостійно обирати своїх лідерів», – пише при цьому впливова лондонська «Таймс».

Всі ці нові небезпечні політичні ігри супроводжуються відкритими маршами російських націоналістів вулицями великих українських міст, коли вони під барабанний бій (чим не нові нацисти?) висловлюють свою зневагу до незалежності України і свята українців – 24 серпня. Можна продовжувати перелік цих нових фактів. Їх стає все більше й більше... Чи випадково все це відбувається сьогодні, через 70 років після змови двох глобальних агресорів – Гітлера і Сталіна? Чи випадково сьогодні на Заході все більше лунають голоси, що на безпосередній воєнний захист України від російської агресії ніхто там не наважиться? Так, як 1 вересня 1939 року ніхто не наважився захистити розтерзану нацистами Польщу.

Пакт Молотова-Ріббентропа не був «вимушеним кроком»

Ще наприкінці березня 1935 року Сталін сказав англійському міністру Антоні Ідену під час бесіди у Кремлі: «Рано чи пізно германський народ повинен був звільнитися від версальських кайданів... Повторюю, такий великий народ, як германці, повинен був вирватися з кайданів Версалю». Сталін повторює кілька разів: «Германці – великий, хоробрий народ. Ми цього ніколи не забуваємо». Він каже не німці, а германці, щоб підкреслити назву войовничих племен рубежа Римської імперії.

Це сталося відразу ж після розриву Берліном воєнних умов Версальської системи і запровадження Німеччиною загальної військової повинності. Сталіна не засмучує, що у даній ситуації йдеться не про Німеччину взагалі, а про націонал-соціалістську Німеччину.

У цьому була своя неухильна логіка. Сталін давно мріяв про союз із Німеччиною. Вся історія радянської політики стосовно Німеччини після договору з нею в Рапалло (Італія) у квітні 1922 року є підтвердженням цього. У 20-30-ті роки Радянський Союз отримував велику економічну допомогу від німецьких промисловців. На території СРСР були створені секретні школи для підготовки німецьких військових фахівців-пілотів (Липецьк), танкістів (Казань). На радянських заводах збиралися німецькі літаки «Юнкерси». Все це робилося в порушення Версальських угод. І всі ці роки після 1935-го у Москві шукали можливості укласти угоду з Німеччиною.

Сам факт підписання пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року, про що дуже багато сьогодні говорять, не має залишати в тіні подальшу тісну співпрацю Сталіна з Гітлером вже після 1 вересня 1939 року. Договір про дружбу і кордони 28 вересня 1939 року між ними, коли вже йшла Друга світова, також є красномовним фактом. Тут, у нових секретних протоколах, ішлося про відхід Литви до сфери інтересів СРСР, а Любліна і частини Варшавської провінції – до сфери інтересів Німеччини. І вже у січні 1941 року новий секретний протокол Гітлера і Сталіна, за яким СРСР виплачував Німеччині компенсацію за частину литовських земель майже 8 мільйонів доларів.

Вже у жовтні 1939 року Сталін запропонував Гітлеру Мурманську воєнну базу для заправки і ремонту німецьких кораблів і підводних човнів (База Норд). У серпні 1940 року радянські криголами «пробили» німецьким «рейдерам» шлях через Арктику, і вони вийшли в Тихий океан та раптово атакували численні британські конвої.

НКВС передавало гестапо антифашистів із радянських таборів. Серед таких був і засновник компартії Австрії Фріц Корічонер. Основні кадри Комінтерну були знищені Сталіним під час влаштованого ним терору в 30-ті. А інших мало донищити гестапо. Як полюбляв говорити Сталін, «і дешево, і мило».

Лише з осені 1940 року стосунки між двома диктаторами почали потроху псуватися, бо Гітлер дуже швидко розвивав наступи на Балканах і не поспішав остаточно громити Велику Британію. Це насторожувало Сталіна, він сам мав апетити не лише на Західну Європу, а й на Балканах, в Африці...

22 червня 1941 року підтвердило, що не може бути «вічної дружби» між двома диктаторами і загарбниками, кожен із яких планував захопити весь світ.

Яка мета «розсекречення» документів зовнішньою розвідкою Росії?

Зауважте, секретних документів у президентському архіві у Москві, які стосуються пакту Молотова-Ріббентропа, є тисячі. Про це свого часу зізналися лідери СРСР і сучасної Росії. Але «розсекретили» лише 60. Мета зрозуміла: «переконати» всіх у вже давно існуючій радянській концепції, що пакт Молотова-Ріббентропа був, мовляв, «вимушеним», допомагав Сталіну «виграти час».

Москва намагається й сьогодні, як колись, і цим збірником, і серією інших кроків знову перекласти всю вину на «Лондон і Париж», які, мовляв, прагнули «направити агресію Німеччини на схід».

Особливо брехливо виглядає теза укладача цього збірника, генерала у відставці Лева Соцкова, про те, що народи Естонії, Латвії і Литви добровільно прийняли радянське панування. «Ніякої окупації не було», – відверто стверджує Соцков. Але ж це - відверта брехня перед всім світом. Як, зрештою, і всі інші «твердження» кремлівських укладачів цього збірника. Сам факт втручання Путіна і Медведєва в трактування історії є неприкритим свідченням їхніх намірів. Але й вони не мають забувати старий вислів: із політиків ніколи не було вдалих істориків. І їхні трактування історичних фактів мали і знову можуть мати трагічні наслідки.

Реабілітація пакту Молотова-Ріббентропа – частина ідеології нових загарбань

Влітку 1939 року Гітлер ділився зі своїми генералами думкою, що Велика Британія і Франція знову промовчать, якщо він загарбає Польщу. Для повної впевненості нацистам потрібна була згода на цей крок із боку Сталіна, що й було досягнуто.

Сьогодні президент Росії Дмитро Медведєв у присутності одного з лідерів ЄС, канцлера Ангели Меркель каже: «Я не бачу ніяких перспектив для відновлення нормальних стосунків із нинішнім політичним керівництвом (України)... Я сподіваюся, що нові лідери України будуть мати набагато більше можливостей на значне покращення наших стосунків..., це  наш головний пріоритет». Так що «проект Україна», як свого часу «проект Польща», і «проект Прибалтика» у серпні 1939 року, став «головним пріоритетом» Кремля.
За мовчазної згоди канцлера Німеччини.

Ще на рубежі 60-70-х років ХХ століття, за безпосередньої участі зовнішньої розвідки СРСР, західнонімецькі компанії почали розробку нових проектів фінансового стимулювання радянської Москви. Одним із таких став газовий проект Уренгой-Помари-Ужгород, який і сьогодні несе через Україну 80 відсотків російського газу до Європи. Німеччина й сьогодні виступає головним адвокатом режиму Путіна. Німецькі компанії чи не єдині, які мають режим найбільшого сприяння в нинішній Росії. Чи треба більше фактів для пояснення «нової ідеології» Кремля та його деяких західних адвокатів?

Колись німецький філософ Геґель сказав, що «історія вчить тому, що вона ніколи й нічому не навчила народи». Може, це стосується й сьогодення, й «реабілітаторів» пакту Молотова-Ріббентропа, і тих, хто їм потурає у нових планах реалізації нових ідей про «сфери впливу» та «захист своїх інтересів за кордонами Росії»?

Радіо Свобода